Напевно, ви вже другий день слідкуєте за «Кириленкогейтом» — доволі скандальним прикладом того, як в Україні можна здобути науковий ступінь із використанням плагіату. Для тих, хто ще не в курсі — невеличка довідка: Катерина Кириленко, дружина віце-прем’єра і міністра культури В’ячеслава Кириленка, у жовтні 2015 отримала вчений ступінь доктора педагогічних наук. Але, як пише її коліжанка і володарка докторського ступеня із філософії Тетяна Пархоменко, дисертація дружини Міністра культури — це плагіат. Скандал не виплив би назовні, якби нові правила публікації дисертацій не вимагали розміщення наукової праці Катерини Кириленко на сайті НУБіП:
«Ознайомившись із її змістом, я виявила в дисертації масштабний плагіат: близько третини із 396 сторінок не мають посилань на використані джерела. Вони складаються з текстів, що належать іншим авторам, посилання на яких відсутні або є сфальсифікованими».
Вкрадені матеріали та плагіат — достатня підстава для гучного розслідування у будь-якій цивілізованій країні, особливо якщо йдеться про дружину високопосадовця. Санкції за плагіат наукових творів є — згідно із Законом України «Про вищу освіту» (ч. 6 ст. 6) дружину чиновника мали би позбавити наукового ступеня. Натомість вона у відповідь написала в блогах «Української Правди» розгромну критику на свою опонентку (і колегу), пускаючись у різні метафори та емоційні звороти про 1937-й рік, сталінські доноси та інші далекі від прагматичної науки речі, кінчаючи аж теорією змови проти самого Кириленка (про його «внесок» в стану української культури в цілому і книговидання в Україні зокрема хочеться промовчати, бо сказати нічого доброго не виходить — науково-популярна та наукова література в Україні якщо і видається та перекладається, то швидше всупереч, а не із допомогою Мінкульту).
Міністерство освіти інцидент не коментує (поки що), хоча саме йому — а ніяк не блогам — належало би стати арбітром в цьому питанні. Тим більше, що навесні 2015-го скандал про Катерину Кириленко та плагіат вже був: підручник її авторства «Культура і наука» з 399 сторінок на 90% складався зі шматків тексту українських і російських вчених без вказаних першоджерел та авторів цитованого тексту.
В мене особисто «Кириленкогейт» викликає два запитання. Перше — чому в Україні досі не діє система електронної верифікації плагіату в наукових роботах, яка би не залежала від суб’єктивної думки голови та членів ВАК, ректорату чи інших людей, а підпорядковувалась би лише алгоритмові визначення структури тексту та наявності лексичних і семантичних ідентичностей в двох різних наукових роботах? А друге — якщо така система є і певним чином працює, то чому «деякі свині рівніші за інших» (цитуючи Орвелла) і на них перевірка через електронну систему антиплагіату не поширюється?
Українських студентів (не в усіх вишах, але в деяких національного рівня, наприклад) жорстко контролюють на предмет плагіату в магістерських роботах — в тому числі й за допомогою електронних сервісів перевірки. Одночасно із тим люди, що є здобувачами наукових ступенів та працюють на викладацьких посадах чомусь можуть «протягнути» відвертий плагіат не лише для здобуття звання, але й для друку власного підручника. Це вибірковий підхід? Корупція? Технологічна відсталість Міносвіти? Чи поєднання усіх чинників одночасно?
В країні, котра змогла запустити ProZorro для контролю за тендерами; реалізувати електронний документообіг і проекти електронного урядування для усунення хабарників-«прокладок» на етапі подання та отримання дозвільних документів — в цій же країні освіта залишається «диким полем», куди контроль за допомогою технологій за дотриманням авторського права та наукового новаторства досі не здійснюється. Схоже, настав час не тримати студентів за «цапів-відбувайлів» у боротьбі із плагіатом — а взятися нарешті за їхніх професорів.
На фото: Катерина Кириленко, автор фото — сайт «Наша Версія»