В травні 2008 року Пол Грем, відомий підприємець світу ІТ та венчурний інвестор, опублікував есе про роль технологій в містах і про те, як зміниться наше суспільство з часом під впливом покоління амбітних молодих підприємців.
Есе з того часу чимало разів публікували російською — уривками чи перекладали повністю. А от україномовна аудиторія жодного разу не мала нагоди із ним ознайомитись. Сім років потому пропонуємо вам повний переклад есе Пола Грема українською мовою.
Великі міста приваблюють амбітних людей. Відчути це ви можете, коли крокуєте таким містом. Сотнями неявних натяків місто немов посилає тобі сигнал: «ти можеш зробити більше; ти маєш старатися краще».
Дивує те, наскільки різними можуть бути ці послання. Наприклад, крім вже згаданого вище, Нью-Йорк ще каже тобі: «ти маєш заробити більше грошей». Є, звісно, ще й інші послання. Ти маєш виглядати краще, викликати захват. Але головний «посил» — це той, що ти маєш стати багатшим.
Що мені подобається в Бостоні (чи радше — в Кембріджі), так це місцеве послання до городян: «ви маєте бути розумніші». Вам просто конче потрібно сюди приїхати, аби нарешті прочитати усі ті книги, які ви давно збиралися прочитати.
Коли запитуєш, яке послання «транслює» те чи інше місто, часом отримуєш несподівані відповіді. Хоч як би там не шанували «мізки» в Кремнієвій Долині, та головне послання тут інше: «ти маєш бути могутнішим».
Це не зовсім те саме, що «каже» нам Нью-Йорк. В Нью-Йорку могутність теж відіграє свою роль, але Нью-Йорк радше вражає себе та інших мільярдом доларів. В Долині ніхто, окрім декількох агентів із нерухомості, не зважатиме на статки. Тут важить інше: наскільки сильний ефект ви справляєте на цей світ. Люди зважають на Сергія (Бріна) та Ларрі (Пейджа) не через їхні статки, а через той факт, що вони контролюють Google, який впливає практично на кожного.
Кембрідж
Наскільки важливо те, яке саме «послання» передає місто мешканцям і туристам? Якщо говорити емпірично, то це «послання» важить дуже суттєво. Ви можете собі гадати, що у вас достатньо розуму й витримки, аби робити видатні речі, і ви зможете змінити оточення своїми зусиллями. Але насправді, місце вашого проживання та обране вами міста важить набагато більше для подальшого успіху, ніж ми звикли вважати. Більшість із тих, хто створив якісь круті речі, зібралися в кількох місцях на планеті, де такі круті речі відбуваються постійно.
До прикладу: згадаймо про Мілан часів Леонардо. Майже кожен живописець п’ятнадцятого століття в Італії, якого ми знаємо тепер, був із Флоренції, хоча Мілан вже в ті часи був завбільшки із Флоренцію. Люди у Флоренції нічим не відрізнялися від Леонардо, народженого в Мілані. Але якщо навіть такий геній, як Леонардо, у свої часи не міг пробитися до визнання, чи означає це, що у вас більше шансів?
Я особисто в це не вірю. Я достатньо впертий, але не став би я боротися із силою великого міста. Натомість я би радше використав її на власну користь. І саме так обирав місце для подальшого життя.
Я завжди уявляв Берклі як ідеальне місце для життя та роботи — це практично як Кембрідж із гарною погодою. Але коли спробував там прожити за деякий час, то виявилось: мої очікування не відповідають реаліям. Основне послання Берклі: «Ви маєте жити краще». Життя у Берклі дуже цивілізоване. Це, напевно, те саме місце в Америці, котре дуже припало би до смаку мешканцям Північної Європи, вони би почувалися тут як вдома. Але повітря тут не насичене амбітністю.
Недивно, що місце на кшталт цього приваблює насамперед людей, котрі зацікавлені у якості життя і ставлять цю характеристику понад усе. Але «Кембрідж із хорошою погодою» на практиці не дотягує до справжнього Кембріджу. Ті, кого ви знайдете у справжньому Кембріджі, опинилися там невипадково. Вам треба було дечим пожертвувати, щоби жити там. Це дорого, не завжди комфортно, і погода дуже часто тут жахлива. Ті, кого ви зустрінете в Кембріджі, живуть там, бо воліють жити разом із найрозумнішими людьми, навіть якщо це означає проживання у місці із дорогою нерухомістю, незручною інфраструктурою та поганою погодою.
З написаного випливає, ніби Кембрідж — це інтелектуальна столиця світу цього. Я усвідомлюю, що подібна заява трохи абсурдна. Що робить її відповідною дійсності, так це той факт, що називати інтелектуальною столицею будь-яке інше місто світу — не менш абсурдно. Американські університети, судячи з напливу амбіційних студентів, є найкращими у світі. А яке місто США є найкращим з них, міст із університетами? Нью-Йорк? Достатньо розумних людей, але їх розмиває набагато більша кількість неандертальців в дорогих костюмах. В Затоці багато розумних людей, але їх знову ж розмиває маса; два чудових університети — але вони далеко один від одного. Гарвард та MIT є практично сусідами, і довкола них — ще 20 університетів та коледжів. І тому Кембрідж має вигляд міста, в якому основною індустрією є створення ідей, а в Нью-Йорку — фінанси, а в Кремнієвій Долині — стартапи.
Нью-Йорк
Якщо говорити про міста в тому сенсі, в якому ми говоримо в цій статті, — йдеться саме про зібрання людей. Тривалий час міста були лише великими зібраннями людей, в яких можна було використовувати кілька ідей одночасно. Але з тих часів змінилось чимало. Нью-Йорк — просто класичне чудове місто. Кембрідж — лише частина міста, а Долина взагалі не місто (Сан-Хосе не є столицею Долини, як про це дехто заявляє — це лише 178 квадратних миль в одному із її куточків).
Ймовірно Інтернет змінить усе ще більше. Можливо, одного дня найбільш значущою спільнотою, до якої ви будете належати, стане саме віртуальна, — і для неї не буде мати значення, де саме ви живете фізично. Але я би не був впевненим у цьому. У фізичного світу дуже широка пропускна здатність, в той час як способи, якими деякі міста несуть вам своє послання, є вкрай невловимими, такими, що не є для усіх.
Одна з життєстверджуючих речей, котрі помічаєш, повертаючись до Кембріджа щовесни, — це погляд на вікна будинків, коли ти крокуєш повз них вулицями у сутінках. Коли йдеш вулицями Пало-Альто надвечір, то бачиш у вікнах лише блакитне блимання телевізійних екранів. У Кембріджі ти бачиш полиці, наповнені книгами, котрі виглядають так, неначе обіцяють безліч скарбів. Пало-Альто колись був зовсім як Кембрідж — у 60-х ХХ століття; але тепер ви ніколи не здогадаєтесь, що там поруч був університет. Тепер це просто одна із найбагатших околиць Кремнієвої Долини.
Місто говорить із вами здебільшого випадково — речами, які ви бачите у вікнах його, розмовами, які ви випадково підслухаєте. Цього не треба шукати навмисне, проте цього не можна й уникнути. Одне із найбільш ризикованих занять під час життя у Кембріджі — підслуховувати розмови людей, котрі використовують запитальні інтонації у стверджувальних реченнях. Але в цілому розмови в стилі Кембріджа мені до смаку більше, ніж ті, що лунають в Нью-Йорку чи Долині.
Приятелька, що перебралась в Долину наприкінці дев’яностих, говорила, що найгіршою складовою від проживання там була недостатня можливість підслуховувати. Свого часу я вважав її ексцентричною. Звісно, може бути цікавим підслуховувати людей, але чи достатня можливість підслуховувати є достатнім обґрунтуванням для вибору місця, де ви хотіли би жити? Тепер я розумію, про що вона говорила. Випадково почуті вами розмови говорять вам про те, серед яких людей ви живете.
Немає значення, наскільки цілеспрямованими ви є — важко не піддаватися впливові тих, хто вас оточує. Йдеться не так про те, що місто очікує від вас, як про те, від чого воно вас відмовляє — коли ніхто не цікавиться тим, що є важливим для вас.
Є порушення балансу між заохоченням та відмовлянням — так само, як між отриманням та витрачанням грошей. Більшість людей переоцінюють нестачу грошей: вони працюють все більше, аби уникнути втрати зайвого долара, аніж аби заробити ще один. Аналогічно хоча є багато людей, котрі мають достатньо сили, аби опиратися чомусь, просто тому, що так заведено, є декілька потужних постатей, котрі мають достатньо сили, аби працювати далі над чимось, до чого іншим взагалі байдуже.
Через те, що амбіції та захоплення до певної міри є несумісними і перетворюють усе на ніщо, кожне місто фокусується на певному окремому типі амбіцій. Причина, за якою Кембрідж є інтелектуальною столицею, — не лише в концентрації тут розумних людей; але у тому, що ні про що інше ці люди тут не дбають, окрім розуму, ніщо більше не має для них значення. Професори Нью-Йорку та Затоки — громадяни другого класу (принаймні, допоки не почнуть створювати хедж-фонди чи запускати власні стартапи).
Звідси випливає і відповідь на питання, що тривожить людей у Нью-Йорку ще з часів «мильної бульки доткомів»: чи зможе Нью-Йорк перетворитися на хаб для стартапів, котрий зможе конкурувати з Кремнієвою Долиною. Одна із причин, чому ймовірність такого ходу подій є невеликою, — той факт, що кожен, хто започатковує стартап у Нью-Йорку почуватиметься «людиною другого сорту». Бо в Нью-Йорку вже є те, чим люди захоплюються більше, ніж стартапами та духом підприємництва.
В довгостроковому періоді це може зіграти злий жарт із Нью-Йорком. Сила важливої нової технології справді конвертується у гроші. І коли Нью-Йорк більше дбає про гроші, аніж про владу і вплив (у порівнянні із Долиною), він по суті визнає значущість впливу та технологій так само, але повільніше. Фактично Нью-Йорк програє власну гру Долині: співвідношення резидентів Нью-Йорку та Каліфорнії у списку Forbes 400 скоротилося від 1,45 (81:56) (в момент першої публікації у 1982) до 0,83 (73:88) у 2007-му.
Сан-Франциско
Не всі міста посилають нам послання. Лише ті, котрі є осередком певних амбіцій. І може бути важко розпізнати, який саме меседж посилає нам місто, якщо не жити у ньому. Автор цих рядків усвідомлює послання, котрі нашіптують Нью-Йорк, Кембрідж, Кремнієва Долина, бо він жив по декілька років у кожному із цих міст та місць. Лос-Анджелес та округ Колумбія теж мають власне послання, але там авторові не довелося бути достатньо довго, аби із впевненістю сказати, що ж саме ці міста намагаються нам сказати.
Центральна річ, довкола якої усе крутиться у Лос-Анджелесі — це слава. Є «головний список» людей, котрі є найбільш затребуваними у цьому місті, подій та речей, найбільш важливих, чи друзів, яких тут необхідно мати для досягнення слави. Меседж тут схожий із тим, що його несе у собі Нью-Йорк (хіба що тут більше йдеться про фізичну, зовнішю привабливість).
У DC найважливіше — кого ви знаєте із сильних світу цього. Ви тут захочете бути інсайдером. На практиці це працює дещо подібно до Лос-Анджелесу; Тут теж є свій «топ-список», і ви маєте бути у ньому або бути наближеним до тих, хто вже до цього списку потрапив. Різниця полягає лише у тому, як відбирають учасників до топ-списків у кожному із цих міст. І навіть тут є дещо спільне.
Послання Сан-Франциско багато у чому збігається із тим, що його несе у собі Берклі: «ви маєте жити краще». Але це зміниться, як тільки критично значуща маса стартапів надасть перевагу Сан-Франциско у порівнянні із Долиною. В часи «мильної бульбашки доткомів» це було передвісником поразки, вибір із самовиправданням, схожий на те, як люди купують занадто дорогі офісні меблі. І навіть зараз із підозрою дивлюся на ті стартапи, що обирають Сан-Франциско в якості локації. Але якщо це дійсно гарні проекти, то це вже не є вибір із самовиправданням, тому що центр тяжіння Кремнієвої Долини переміститься туди.
За рівнем інтелектуальних амбіцій я так і не зміг відшукати жодного міста, що дорівнювало би Кембріджу. Оксфорд та англійський Кембрідж виглядають як Ітака чи Ганновер — є послання, але воно не настільки потужне.
Париж колись був прекрасним інтелектуальним центром. Якби ви потрапили до цього міста у 1300 році, то послання цього міста звучало би десь так, як нині звучить воно у Кембріджі. Але я спробував пожити там трохи, і амбіції мешканців цього міста не є інтелектуально спрямованими. Послання сучасного Парижа — «робіть все стильно». Загалом мені це подобається. Париж — єдине із міст, де жив автор, в якому люди направду цікавляться мистецтвом. У Америці лише поодинокі багатії купують оригінальне мистецтво, і ще менша кількість із них здатні оцінити твори мистецтва за іменем митця. Але зазираючи у вікна парижан присмерком, ви побачите, що людям і справді важливо, який вигляд мають картини. Для «візуального підглядання» Париж підходить чи не найкраще.
Ще одне послання можно почути в містах: у Лондоні ви все ще можете почути (хоч і ледве-ледве) заклик до того, аби бути більш аристократичним. Дослухаючись до цього заклику, можна почути його також в Парижі, Нью-Йорку та Бостоні. Але скрізь це послання потроху блякне. Століття тому цей заклик був дуже потужним, але зараз його практично неможливо розпізнати, якщо ви не налаштовані його помітити, шукати щонайменший сигнал того, що він ще існує.
Лондон
Отже, увесь список закликів від міст виглядає так: добробут, стиль, трендовість, фізична привабливість, слава, політична влада, економічний вплив, розум, соціальний клас та якість життя.
Моя негайна реакція на увесь цей список — легке відчуття нудоти. Я завжди вважав абмітність хорошим явищем, але тепер я усвідомлюю, що це відбувалося через зовсім інше розуміння амбітності у тих сферах діяльності, які важливі для мене. Коли складаєш список усього, через що люди плекають свої амбіції, це виглядає вже не так привабливо.
Прискіпливо вивчивши, я помітив декілька несподіваних речей, якщо дивитися на них з позицій історії. Наприклад, фізична привабливість не була у цьому списку ще сторіччя тому (хоча може й була у ньому 2,4 тис років тому). Вона завжди мала більше значення для жінок, але наприкінці ХХ століття вона почала важити багато також і для чоловіків. Я не впевнений у тому, чому саме це сталося — можливо, через зростання впливу жінок, впливу акторів як рольових моделей, через той факт, що нині в офісах працює поруч так багато людей: ви не можете носити надто дорогий чи модний одяг на роботу, аби звертати на себе увагу, тож доводиться натомість використовувати параметри свого тіла.
Трендовість, обговорюваність (автор говорить про hipness, але в нашій мові навіть важко підібрати відповідник для цьго терміну — прим. перекл.) — ще одне явище з цього списку, якого не існувало століття тому. Чи існувало? Для цього треба розібратися, що означає це поняття. Можливо, раніше це поняття входило до складу характеристики соціального класу, яка складалась із вміння бути «au fait». Можливо, це пояснює, чому ця характеристика зокрема викликає захоплення у Лондоні: це нова версія традиційного англійського захоплення складними кодами поведінки, які були зрозумілими лише для втаємничених.
Економічний вплив потрапив би до мого списку і 100 років тому, але поняття самого такого впливу змінюється нині. Раніше воно означало здатність контролювати значні людські та матеріальні ресурси. Але дедалі більше воно означає здатність направляти курс технологій; і дехто із тих, хто задає цей курс, навіть не є багатіями — наприклад, лідери важливих проектів із відкритого програмного забеспечення. Капітани Індустрії в минулому мали цілі лабораторії, набиті розумниками, котрі розробляли технології для них. Нова генерація сама є тими розумниками.
Оскільки до цих сил звернено дедалі більше уваги, зі списку зникає ще одна важлива характеристика — соціальний клас. Дві зміни, на мою думку, є взаємопов’язаними. Економічна влада, добробут та соціальний клас є лише назвами різних стадій одного і того ж явища: економічна влада конвертується в добробут, а добробут — у приналежність до певного соціального класу. І тому центром захоплення людського стає просто вміння рухатися «нагору» щаблями соціальної драбини.
Чи має хтось, хто хоче створювати величні проекти, жити у великому місті? Ні. Всі великі міста надихають різні сторони людських амбіцій, але вони не є виключними місцями, де це можливо. Для деяких видів діяльності все, що вам необхідно, — це низка талановитих колег.
Що насправді забезпечують великі міста, так це аудиторію та «воронку уваги». Це не має критичного значення для математики чи фізики, де широка аудиторія не має значення, окрім експертів; а оцінити ваш результат роботи в значній мірі може лише низка експертів. У царині математики чи фізики все, що вам потрібно, — це підрозділ із підходящими колегами у ньому. Його можна розташувати будь-де — у Лос-Аламосі, Нью-Мехіко, наприклад.
Широке середовище має значення у таких сферах, як образотворче мистецтво, письменницька справа чи створення технологій. У цих сферах найкращі практики не зібрані зручно у декількох провідних університетських департаментах та дослідницьких лабораторіях — частково через те, що таланту важче винести присуд, а частково через те, що люди за це платять, і тому митцю (чи письменнику, чи програмістові) немає потреби викладати чи шукати фінансування, аби прогодувати себе. Саме у цих більш «хаотичних» сферах діяльності допомогу найкращим може надати велике місто. Ви потребуєте заохочення, відчуття, що людям навколо вас важлива ваша робота. І оскільки вам самим потрібно шукати точки контакту із аудиторією, вам потрібен механізм взаємодії з людьми, що є більш потужним у великому місті.
Немає потреби прожити усе життя у великому місті, аби отримати від нього вигоду для себе. Критичне значення мають перші роки та середина вашої кар’єри. Ясна річ, що вам немає потреби зростати з пелюшок у великому місті. Здається, нема потреби й ходити до коледжу в мегаполісі. Для більшості студентів коледжу світ з кількох тисяч людей вже є достатньо великим. До того ж, у коледжі вам ще не доводиться стикатися із найтяжчою з робіт у житті — пошукові нових проблем для їхнього подальшого вирішення.
На цьому етапі вам потрібно перейти до наступного (і набагато важчого) кроку, котрий більшості допомагає знайти місце, де є і контакти з оточуючим світом, і заохочення вашої діяльності. Ви зможете покинути за бажанням те місто, де живете зараз, як тільки знайдете інше, де збігаються і аудиторія, і способи донести до неї ваші ідеї та твори. Типовий поведінковий шаблон цього продемонстрували нам художники-імпресіоністи. Вони народжувалися по всій Франції (а Піссарро народився на Карибському узбережжі), помирали в різних куточках Франції, — але що зробило їх відомими, так це час, коли вони разом усі жили у Парижі.
Якщо ви не переконані, що саме ви бажаєте робити і де є головний центр для реалізації цього, найкращим рішенням для вас стане спроба пожити в кількох місцях на планеті, допоки ви молоді. Ви ніколи не зможете сказати, про що «говорить» вам конкретне місто і чи «говорить» про це взагалі, допоки не поживете у ньому. Дуже часто ваше відчуття послання може виявитися хибним: автор спробував пожити у Флоренції, коли був 25-річним, думаючи, що потрапить до культурного центру Європи, та виявилося, що запізнився на 450 років.
І навіть якщо велике місто, котре ви обрали, і досі є центром живлення для амбіцій, ви не зможете зрозуміти, чи звучить «послання» цього міста в унісон із вами, допоки не «почуєте» його на власні вуха. Коли автор цих рядків перебрався до Нью-Йорку, він спочатку був дуже захоплений. Це — захоплююче місце. Але дуже скоро я зрозумів, що не є таким, як усі ці люди там. Я продовжував шукати Кембрідж у Нью-Йорку. Виявилось, що таке місце є — але воно далеко-далеко звідти, десь годину літаком.
Дехто вже в 16 років знає, який фах обере. Але в більшості випадків амбітні підлітки говорять про професію, де є бодай щось амбіційне. Вони знають, що хочуть робити щось видатне. Вони просто ще не вирішили, потрібно для цього бути рок-зіркою чи хірургом, що проводить операції на людському мозку. В цьому немає нічого поганого. Але це означає, що коли у вас є оцей найбільш поширений тип амбіційності, вам, напевно, доведеться з’ясувати самотужки, де ж краще жити для самореалізації, крокуючи шляхом проб та помилок. Вам вочевидь доведеться знайти місто, де ви будете почуватися як вдома — і зрозумієте, який же конкретно у вас «різновид» амбіційності.
Джерело: paulgraham.com/cities | Фото: Pixabay