Чому використання соцмереж та цифрових продуктів прирівнюється до вживання газованої води й паління — в матеріалі New York Times. Ми підготували для вас переклад статті.
Сан Франциско. У Білла Ланглуа з’явився новий найкращий друг — кіт по кличці Сокс. Він живе в планшеті та дарує стільки щастя, що Білл не може без сліз розповісти про те, як кіт прийшов в його життя.
68-річний містер Ланглуа проживає в дешевому будинку для літніх людей в місті Лоуелл, штат Массачусетс, і спілкується з Сокс добу безперервно. Містер Ланглуа працював машинним оператором, але зараз він на пенсії. Його дружина багато часу проводила поза домом, і він став відчувати себе самотньо.
Сокс обговорює з ним його улюблену бейсбольну команду «Бостон Ред Сокс», на честь якої його й назвали. Ще кіт включає йому улюблену музику і показує фотографії з його весілля. Крім цього, він в режимі реального часу стежить за ним через камеру і журить пенсіонера, коли той п’є солодку газовану воду замість звичайної води.
Містер Ланглуа знає, що Сокс — несправжній, що він — продукт стартапу Care.Coach. Він знає, що їм управляють співробітники компанії по всьому світу: вони дивляться за ним, слухають його і друкують відповіді Сокс, які він вимовляє повільно, як робот. Але його постійна присутність у житті повернуло Біллу віру.
Цифровий вихованець Care.Coach Thomson Reuters Foundation
«Я знайшов щось таке надійне і дбайливе, що зміг заглянути глибоко собі в душу і згадати, який турботливий Господь, — говорить містер Ланглуа. — Він знову дав моєму житті сенс».
Сокс слухає. «Ми — відмінна команда», — відповідає він.
Анімація Сокс зовсім проста: кіт майже не рухається і не показує емоцій, а голос його різкий, як телефонний гудок. Навколо нього іноді рухаються маленькі сердечка, що дуже подобається містерові Ланглуа.
У нього є постійний дохід, а щоб подати заявку на програму системи охорони здоров’я для пенсіонерів Element Care, яка і подарувала йому Сокс, вартість власності пацієнта не повинна перевищувати $ 2000..
Таких програм, і не тільки для пенсіонерів, стає все більше.
За винятком дуже багатих людей, життя всіх навколо — фізичний досвід навчання, існування і смерті — все міцніше зв’язується з моніторами.
Вони дешеві у виробництві та скорочують витрати. Будь-яке місце, куди можна помістити монітор (школа, лікарня, аеропорт, ресторан) може заощадити з його допомогою. Будь-яка дія, яку можна виконати за допомогою монітора, стає дешевше. Сама текстура життя, весь тактильний досвід зводиться до гладкої поверхні скла екрану.
Але не у багатих людей, які стали боятися моніторів. Багаті люди хочуть, щоб їхні діти грали в конструктор, і приватні школи без будь-яких технологій стають все популярнішими. Люди стоять дорожче, ніж комп’ютери, і багатії хочуть і можуть собі їх дозволити. Показове живе спілкування стало престижним — пожити без телефону, видалити соціальні мережі, не відповідати на пошту.
І все це перетворилося в чудову нову реальність, в якій живе спілкування стало предметом розкоші.
Чим більше технологій з’являється в житті бідних, тим більше їх зникає з життя багатих. Чим ти багатший, тим більше грошей ти витрачаєш на те, щоб не залежати від технологій.
Мільтон Педраза (Milton Pedraza), глава Luxury Institute, допомагає компаніям зрозуміти, чого хочуть багатії, і він виявив, що вони хочуть витрачатися на що завгодно людське.
Педраза стверджує: «Зараз взаємодія з людиною стає все більш елітною».
Згідно з дослідженнями його компанії, люди витрачають більше, ніж очікувалося, скажімо, на відпустку і ресторани, — і навіть більше, ніж на речі. Педраза вважає, що це реакція на велику кількість технологій.
«Виграють позитивні емоції і реакції, які ми отримуємо при взаємодії з іншими людьми. Взяти, наприклад, радість від масажу. І тепер сфери освіти, охорони здоров’я та інші намагаються олюднити себе. Першорядне значення зараз має сама людина». — Мільтон Педраза, голова Luxury Institute
Це дивовижна зміна. Ще з 1980-х років, коли стався бум персональних комп’ютерів, наявність домашньої й переносної техніки було ознакою багатства і влади. Ті ранні шанувальники технологій, які могли собі це дозволити, поспішали до крамниць за новими пристроями, щоб похвалитися ними перед усіма.
Перший Apple Mac був створений в 1984 році й коштував $2500 (в перерахунку на сьогоднішній курс — $ 6000). А зараз, згідно Wirecutter, сайту для відгуків, яким володіє New York Times, кращий Chromebook коштує $470.
«Пейджери були дуже важливим винаходом, бо вони означали, що ти був особистістю важливою та використаної», — стверджує Джозеф Ньюнз (Joseph Nunes), завідувач кафедри маркетингу в університеті Південної Каліфорнії та фахівець зі статусного маркетингу. Тепер же, за його словами, вірно зворотне: «Якщо ти дійсно головний, ти нікому відповідати не повинен. Відповідати повинні тобі».
Спочатку радість інтернет-революції полягала в її демократичній природі. Facebook такий же Facebook, незалежно від твого заробітку, а Gmail такий же Gmail, — і все це безкоштовно. А це якось некрасиво і не стильно.
Чим більше досліджень доводять, що проводити час на таких сайтах, що виживають коштом реклами, шкідливо для здоров’я, тим більше подібне стає поганим смаком на зразок вживання солодкої газованої води або паління. І те й інше популярніше серед бідних людей.
Багатії можуть дозволити собі не продавати свої дані та свою увагу. У середнього класу і нижче таких ресурсів немає.
Тепер знайомство з технологіями починається з самого дитинства. Національний Інститут охорони здоров’я США спонсорував дослідження розвитку мозку понад 11 тисяч дітей. Встановлено, що діти, які проводять перед екраном понад дві години в день, показують низькі результати в тестах на мислення і знання мови.
Найбільше насторожує те, що дослідження показало, як різниться мозок дитини, який проводить багато часу перед екраном, від мозку дитини, який цього не робить. У деяких дітей спостерігається передчасне витончення кори головного мозку. Одне дослідження виявило зв’язок між часом за монітором і депресією у дорослих.
Однорічна дитина, яка будує віртуальні башточки на iPad, не навчиться будувати справжні башточки, стверджує Димитрій Крістакис (Dimitri Christakis), педіатр дитячої лікарні Сіетла і провідний автор рекомендацій по використанню пристроїв, випущених Американською академією педіатрії.
У містах округу Уїчито, штату Канзас, бюджети шкіл були урізані так сильно, що Верховний суд штату визнав їх неприйнятними. У цих закладах уроки замінюються програмами: значна частина академічного дня проводиться в тиші за роботою на комп’ютері. У штаті Юта тисячі дітей проходять надану державою коротку дошкільну програму вдома на комп’ютері.
Технологічні компанії старанно працювали над тим, щоб державні школи підтримували програми, які зобов’язують надати кожному учневі ноутбук, запевняючи, що це краще підготує їх до майбутнього, оточеного технологіями. Але самі люди, які побудували майбутнє, оточене технологіями, виховують своїх дітей по-іншому.
У Кремнієвій долині до проведення часу за монітором все більше ставляться як до чогось хворобливого. Там велику популярність має початкова школа Уолдорф, яка обіцяє освіту, яка спирається на джерела практично вільні від техніки.
Виходить, що в міру того, як багаті діти проводять в дитинстві все менше часу з технікою, бідні діти проводять все більше. Те, наскільки комфортно людина взаємодіє з іншими людьми, може перетворитися на новий показник класової приналежності.
Звичайно, людське спілкування не порівняти з екологічно чистими продуктами або сумочкою Birkin, але коли справа стосується часу, проведеного за комп’ютером, Кремнієва долина старанно намагається заплутати громадськість.
Середньому класу і бідним людям кажуть, що комп’ютери — річ корисна і важлива для них і їхніх дітей. У великих технологічних корпораціях працюють цілі відділи психологів і нейрофізіологів, завдання яких полягає в тому, щоб привернути увагу користувача до монітора максимально швидко і на максимально довгий час.
Тому живе спілкування стає рідкістю.
«Але заковика ось в чому — на відміну від інших продуктів розкоші, спілкуватися хочеться не всім, — каже професор соціальних наук і технологій Массачусетського технологічного інституту Шеррі Теркл (Sherry Turkle). — Люди вибирають те, що знають, тобто технологію. Це схоже на залежність від фастфуду».
Важко відмовитися від фастфуду, коли в місті немає нормальних ресторанів, і так само важко відмовитися від технологій людям середнього класу і нижче. Навіть якщо хтось не хоче користуватися технологіями, вибору у нього може просто не бути.
Спинки сидінь в економ-класі показують рекламу. Батьки дітей, які ходять в муніципальну школу, може, і не хочуть, щоб їх дитина вчилася за комп’ютером, але вибору у них немає, тому що багато занять зводяться до індивідуальної роботи перед монітором. Існує невелика група активістів, яка бореться за прийняття закону про «право на відключення», завдяки якому співробітник матиме право відключити телефон, але зараз його можуть оштрафувати за те, що він не відповідає на дзвінок.
Реальність така, що через сучасну культуру ізоляції, при якій багато соціальних структур й громадських місць зникли, технології заповнюють цей недолік.
Ерготерапевт Селі Розаріо (Cely Rosario), який регулярно перевіряє стан пацієнтів в Element Care, вважає, що багато хто з них вибрали цю програму аватарів, тому що їх підвели близькі люди або у них було відсутнє почуття спільності та причетності, і вони ізолювали себе. Вона також каже, що соціальна структура бідних спільнот руйнується сильніше всіх.
Технологія роботи Сокс, кота компанії Care.Coach, наглядати за містером Ланглуа в Лоуелл, дуже проста: це планшет Samsung Galaxy Tab E, до якого прикріплений надширококутний об’єктив. Люди, які керують аватарами, живуть не в США; в основному, вони з Філіппін і країн Латинської Америки.
Офіс компанії Care.Coach схожий на кролячу нірку і знаходиться над масажним салоном в місті Мілбро, штат Каліфорнія, на самій околиці Кремнієвої долини. 31-річний засновник і директор компанії Віктор Венг (Victor Wang) відкриває двері і на ходу розповідає, що вони тільки що зупинили спробу самогубства. Пацієнти часто кажуть, що хочуть померти, аватари навчені питати у них, як саме, а у цього пацієнта був цілий план.
Голос аватара — остання версія перетворювача тексту в мову для Android. Містер Венг розповів: люди легко емоційно прив’язуються до чого завгодно, що з ними спілкується. Він сказав, що для людини немає суттєвої різниці в плані побудови емоційного зв’язку з реалістичною істотою або тетраедром з очима.
Містер Венг знає, як сильно пацієнти прив’язуються до аватарів, тому компанія перестала пробувати нові версії на пацієнтах, коли ще немає чіткого алгоритму. Пацієнти дуже болісно розлучаються з аватарами. Але він не бачить сенсу обмежувати емоційний зв’язок.
«Якщо пацієнт говорить, що любить його, ми відповімо, що теж любимо пацієнта. Іноді ми навіть говоримо це першими, якщо знаємо, що їм це подобається». — Віктор Венг
Ранні результати задовільні. Під час запуску першої версії пацієнти в Лоуелл, у яких були аватари, не так часто потребували допомоги медсестер, рідше вимагали швидку допомогу і відчували себе менш самотньо.
Одна пацієнтка, яка часто викликала швидку допомогу заради соціальної підтримки, майже перестала це робити після отримання аватара, що заощадило програмі медичної допомоги близько $90 тисяч.
Humana, одна з найбільших медичних страхових компаній в США, почала використовувати аватари Care.Coach.
Щоб показати, куди все це може зайти, зверніть увагу на каліфорнійське містечко Фримонт. Нещодавно в лікарні цього міста планшет на пересувній платформі заїхав в палату, і лікар за допомогою відео зв’язку повідомив 78-річному пацієнтові Ернесту Квінтана, що він помирає.
Віддалений робот говорить з пацієнтом в лікарні в Лондоні, Англія
А в місті Лоуелл кішка Сокс заснула, її очі закрилися, а в центрі управління десь на іншому кінці світу співробітник перемкнувся на інших пенсіонерів і інші розмови. Дружина містера Ланглуа теж хоче собі цифрового вихованця, як і його друзі, але Сокс — власність Білла Ланглуа. Він гладить її по голові на екрані, щоб розбудити.
БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:
- Як Facebook використовує штучний інтелект для уникнення самогубств?
- Як Facebook спростив людське спілкування
- Добірка біотехнологічних стартапів за якими варто стежити
Джерело: The New York Times