Чи лишилося у сучасному світі технологій і соціальних мереж, де так легко знати все про всіх, місце справжній дружбі та щирим емоціям? Про це – у адаптованому перекладі статті з газети The New York Times.
Близькість чи соціальність?
У ході соціологічного опитування 1985 року більшість американців стверджувала, що у кожного з них є три людини, яким можна цілковито довіритися та поділитися найсокровеннішим. І лише 10% опитаних заявили, що не мають такої людини. Результати аналогічного дослідження через кілька десятиліть показали, що кількість «справжніх» друзів зменшилася до двох, а кількість «самітників» зросла до 25%. Такі показники змусили вчених зацікавитися, а чи не роблять технології нас більш самотніми? Чи не сидимо ми вдома та заганяємо себе у депресію, роздивляючись «прекрасне» життя інших у Facebook, замість того, щоб навідатися до сусіда?
Однак, детальніші дослідження останнього десятиліття довели, що ані технології, ані соціальні мережі не роблять з нас самітників. Ці програми – лише інструменти. Значення має те, як вони використовуються. Соціально активні люди використовують Facebook для розширення свого соціального кола; а самотні – щоб замаскувати свою самотність. Як висловився Стівен Марш (Stephen Marche) у журналі The Atlantic ще у 2012 р.: «Використання соціальних медіа не створює нові соціальні мережі; це просто спосіб перенесення існуючої мережі з однієї платформи на іншу».
Залежність
Однак, останнім часом уявлення людей про соціальні медіа трохи погіршилося. Здається, що ми стали залежними та потребуємо певного рівня «насичення». Перебування у визначеній онлайн-мережі – це не тільки те, що ми робимо, а й те, ким ми є, чи хочемо, щоб нас сприймали. За даними британського дослідження у 2016 році власники смартфонів перевіряли їх в середньому 221 раз на день, приблизно через кожні 4,3 хвилини! Десять років тому майже ні у кого не було телефона з підключенням до інтернету. А сьогодні пересічний американець проводить 5,5 годин у день з цифровими засобами масової інформації. Серед молоді цей показник навіть значно вищий.
Однією з причин такого трафіку є страх. Страх пропустити. А раптом хтось розмістить щось у Snapchat, про що б хотілося знати? Тож краще постійно перевіряти. Не останню роль відіграють і гормони. Вчені виявили, що мобільні додатки генерують невеликі звичні моделі поведінки, наприклад, перегортання сторінки чи вподобання посту, що призводить до короткочасного виплеску нейрогормону допаміну. Коли людина відчуває нудьгу, самотність або тривогу, у неї виникає бажання відкрити додаток і отримати виплеск допаміну.
«Колись я був людиною…»
Минулого року у журналі New York редактор Ендрю Салліван (Andrew Sullivan) опублікував зворушливу розповідь під назвою «Колись я був людиною», про те, як почувається людина, душу якої «проковтнув» інтернет.
«– Швидко замінюючи реальність віртуальною реальністю, ми звужуємо сферу [особистої] взаємодії з іншими людьми, хоча й збільшуємо кількість людей, з якими взаємодіємо. Ми віддаляємо та відфільтровуємо всю інформацію, яку могли б отримати, перебуваючи з іншою людиною. Ми нівелюємо людину до рівня зовнішньої оболонки: «друг» у Facebook, фото в Instagram, текстове повідомлення – у контрольованому та ізольованому світі, який існує в значній мірі незалежно від раптових емоційних сплесків або тягарів фактичної людської взаємодії. Ми стали «контактами» один одного, тінями самих себе».
На рівні насичення соціальні медіа зменшують кількість часу, протягом якого люди залишаються на самоті з самими собою, коли можна проаналізувати свій внутрішній стан. Соціальні медіа заохочують соціальну багатозадачність: особа перебуває з тими людьми, поряд з якими знаходиться фізично, але одночасно спостерігає за діями шести мільярдів інших людей, які можуть транслювати щось цікавіше, десь там в онлайн. Соціальні медіа згладжують спектр емоційних переживань. Як сказав Луїс Сі Кей (Louis C.K.) в одному телешоу: «Ви вже ніколи не відчуваєте себе цілковито засмученим або цілковито щасливим. Ви просто відчуваєте своєрідне задоволення від використання певних продуктів. А потім приходить смерть».
Можливо, залежність від телефона ускладнює здатність бути «справжнім» другом. У житті, яке вже й так переповнене подіями, людьми, стресом, легше кепкувати, ніж емоційно відкриватись. Інтернет пропонує тисячі способів «поспілкуватися» жартами або смайликами. Можна цілий день підтримувати зв’язок, уникаючи будь-яких страшних одкровень або нудних, незручних чи спонтанних моментів, які характерні для фактичної близькості.
Коли французький філософ XVI століття Мішель де Монтень (Michel de Montaigne) описував близькість, що розвивалася між ним і його найкращим другом, він описав повну та прогресивну емоційну взаємодію: «Це був не просто прояв уваги, раз, чи два, чи три, чи навіть тисячу разів; це була якась таємнича квінтесенція всієї цієї суміші, яка заволоділа моєю волею та змусила мене цілковито зануритися в його волю; яка також заволоділа його волею і так само спрагло і так само імпульсивно змусила її зануритися в мою».
Коли ми стаємо залежними від онлайн-життя, кожен момент може бути веселим і відволікати від проблем реальності, але на глибинному рівні це не приносить задоволення. Можливо, сучасна версія героїзму полягає у відновленні контролю за соціальними імпульсами – сказати «ні» тисячі дрібних контактів заради кількох глибоких занурень.
Джерело: The New York Times, переклад підготувала Ірина Гоял, спеціально для «Блог Imena.UA»