Нещодавні пожежі та смоґ в українській столиці ненадовго відволікли увагу киян та гостей міста від решти проблем. Втім, дим розвіявся, а деякі техногенні проблеми залишилися. І йдеться не про відносно близький до Києва четвертий енергоблок ЧАЕС, а про місце, котре розташоване в самій столиці і вже багато років становить пряму екологічну загрозу — хоча й не горить та не димить, на відміну від торфу, сміттєзвалищ, лісів чи нафтобаз.
Йдеться про завод 60-річної давнини під назвою «Радикал», котрий фахівці вже давно охрестили «хімічним Чорнобилем», а радянські часи він носив назву ««Завод №1000» і був побудований на Лівобережжі по закінченню Другої Світової.
У свої найкращі часи це підприємство випускало хімічні добрива, поролок та каустичну соду, хлор, бертолеву сіль, каучук, сірчану та соляну кислоти — і все це вивозилося не лише до інших підприємств СРСР, але й до країн Європи.
Попри велику концентрацію різних хімікатів та компонентів, найбільш небезпечним із усього, що там використовувалося, було використання ртуті. З розпадом Радянського Союзу завод занепав — і в 90-і роки ХХ століття сталося падіння даху в цеху виробництва хлору. Сотні тонн ртуті внаслідок цієї аварії вилилося з цистерн. Оприлюднювати справжні масштаби техногенної катастрофи не стали — і декілька років поспіль, без усілякої евакуації жителів з цього району ртуть прибирали. А що не встигли вчасно прибрати та дезактивувати — те всмокталося в стіни, бетон, дерево та конструкції непрацюючого заводу.
В 2000 році підприємство офіційно визнали банкрутом; і тоді ж таємничим чином із документації зник статус об’єкту підвищеної небезпеки (повернути його вдалося лише через суд). Екологи вважають, що досі на території «нічийного» заводу залишається до 200 т високотоксичних речовин.
Повторний викид ртуті стався 2007 року, який вже не стали приховувати — чиновники КМДА повідомили, що через аварію машини, яка нібито вивозила ртуть з території заводу, сталося забруднення довкілля. На три дні було оголошено стан надзвичайної ситуації по Києву, проведено очистку — і потім зроблено ряд проб, внаслідок яких керівництво міста та представники МНС запевняли, що ртуть більше не загрожує городянам.
Невеличкий відступ від історії заводу «Радикал» — поговоримо про сам метал, який в найбільшій кількості залишився на території підприємства. Пари ртуті та її сполуки дуже отруйні, вони не виводяться з людського організму без стороннього хімічного втручання — а потрапивши всередину, ртуть негативно позначається на обміні білків, руйнує клітини нервової системи, негативно впливає на нирки, стан психіки та серцево-судинну систему. При цьому допустима концентрація цього важкого металу в повітрі вкрай мала. Для житлових, дошкільних, навчальних і робочих приміщень допускається наявність парів ртуті не більше за 0,0003 мг/м³; для виробничих приміщень — 0,0017 мг/м³.
Як тільки концентрація парів ртуті в повітрі перевищує 0,2 мг/м³, виникає гостре отруєння людського організму, основними симптомами якого є загальна слабкість, головний біль та підвищення температури протягом 8-24 годин після контакту з парами цього металу. Далі виникають болі в животі, розлад шлунку, хворобливе запалення та кровоточивість ясен. Для хронічного отруєння достатньо вдихати навіть малі концентрації ртуті, але протягом тривалого періоду. Внаслідок подібного техногенного отруєння у постраждалих спостерігаються зниження працездатності, швидка стомлюваність, послаблення пам’яті і головний біль; в окремих випадках можливі катаральні прояви з боку верхніх дихальних шляхів, кровотечі ясен, легке тремтіння рук та розлад шлунку. У важких випадках додається апатія, порушення мовлення, тремор кінцівок, повік та усього тіла. Тривалий вплив ртуті здатен викликати навіть божевілля.
Ось чому випадок із техногенними аваріями на київському підприємстві має значення не менше за викид радіації та пожежу на «четвертому реакторі» ЧАЕС. Найгірше те, що вже близько 2009 року в блогосфері з’явилися фото, котрі підтверджували: ртуть залишається на території «Радикалу», попри усі заяви чиновників, що її було зібрано та вивезено ще 2007 року. Медіа та журналісти тоді на деякий час підняли шум, вимагали якихось дій — але потім усе вляглося, і про історію «Радикалу» знову забули.
Проблема покинутого зараженого підприємства не була би настільки гострою, якби воно не опинилося посеред густонаселеного київського масиву в силу часу та інтенсивної житлової забудови. Зараз завод «Радикал» стоїть «на кордоні» двох районів Києва, сукупне населення яких складає до 700 тис осіб. А тепер пригадайте відомості про вплив ртуті на людський організм, які ми наводили вище. Що може очікувати на дорослих та дітей поруч із такою «міною уповільненої дії»?
Додатково проблема посилюється тим, що ні законодавчі, ні організаційні механізми не дають змогу киянам довести, що стан їхнього здоров’я погіршився через сусідство із «ртутним» заводом. Подати позов до суду проти держави чи власників небезпечного підприємства на сьогоднішній день — це складна, заплутана процедура, яка не дасть ніякого конкретного ефекту, бо в Україні відсутні організації, котрі би системно і на визнаному законодавством рівні проводили контроль екологічної ситуації та рівня забрудення у містах.
Екологи вже котрий рік поспіль закликають ліквідувати «Радикал» та дезактивувати ґрунт і вивезти усе устаткування із повним демонтажем будівлі. До речі, київська влада теж не раз обіцяла це зробити. Ще навесні 2010 року комісія мала оцінити небезпечність об’єкту, а ізоляція всіх хімічних викидів та відходів мала завершитися до березня 2011 року. Проте і в 2012 році, навіть напередодні Євро-2012, ця ситуація не змінилась.
Потім було прийнято державну програму утилізації небезпечних відходів «Радикалу» та дезактивації території підприємства — вона мала діяти протягом 2013-2017 років, а загальний бюджет програми складав 134 млн грн. Ртуть мали зібрати, переробити за півтора роки на території підприємства, а потім вивезти залишки та відходи в Донецьку область на ртутний комбінат у Горлівці. Роботи мали початися 2013 року.
В 2013 році вирішено було везти відходи не в Донецьку область, а в іншу державу — на переробку. Але далі слів справа не пішла. Міська влада вже 2014-го заявила, що для повного очищення території «Радикалу» потрібні значні кошти з держбюджету, а питання про виділення цих коштів вирішене не було. Коштів міста вистачає лише на взяття проб та вивантаження хлорорганічних відходів у спеціальні ємності. Що робити з ртуттю і де брати гроші на дезактивацію — жодного слова.
«Радикал» та ртуть на його території досі залишаються поруч із киянами, і на відміну від лісових пожеж чи загорянь на сміттєзвалищах, нікуди не думають зникати. В 10 хвилинах від цього місця розташовані «Даринок» та арт-завод «Платформа», де щовихідних збираються десятки тисяч киян різного віку. Питання хімічної безпеки та технологічного вирішення цієї проблеми залишається відкритим.
За матеріалами: ecology.unian.net | Фото: zametkiev.livejournal.com