Прямо зараз, доки ви читаєте ці рядки, у вашій голові їх озвучує внутрішній голос. Цей незримий співрозмовник супроводжує більшість людей постійно. Залежно від ситуації він стає суворішим або м’якшим. Але чи замислювалися ви, чий саме це голос і навіщо він взагалі потрібний? Розберімось.
Все починається з дитинства. У три роки дитина, граючи, кожна дитина коментує свої дії вголос: «Лялька спить!», «Я будую вежу!» Це називається егоцентричною промовою — етапом, коли мозок вчиться керувати поведінкою через слова. Згодом такі підказки «переїжджають» усередину, перетворюючись на внутрішній діалог.
Є кілька пояснень, навіщо взагалі потрібний внутрішній голос:
- Економить час. Замість повних пропозицій мозок використовує скорочені версії думок. Наприклад, відчувши запах гару, ви не міркуєте: «Здається, я забув вимкнути плиту». Натомість у голові миттєво спливає: «Плита!» І можливо, ще якесь нецензурне слово. Це явище називають конденсацією. Мозок стискає складні ідеї до ключових слів, щоб швидше реагувати на небезпеку.
- Допомагає розбудовувати плани. Він дробить завдання на кроки: «Спочатку звіт, потім каву, потім дзвінок мамі».
- Тренує соціальні навички. Наприклад, представляючи розмову з начальником, ви активуєте як мовні зони, так й ділянки мозку, відповідальні за емпатію. Це як репетиція перед виставою – мозок готується до реальної взаємодії.
Зазвичай у голові ми чуємо свій голос. Але його тембр та інтонації можуть змінюватись залежно від контексту. Наприклад, читаючи монолог лиходія з книги, ви мимоволі озвучуєте його особливим голосом, ніби за вас каже актор.
У створенні внутрішньої мови бере участь спеціальний механізм мозку під назвою «супутній розряд». Основна його функція – передбачати наслідки ваших дій та відокремлювати їх від зовнішніх подразників. Також механізм допомагає нам відрізнити звуки, які ми видаємо самі, від тих, що надходять з інших джерел. Саме завдяки йому ми не лякаємося власного голосу та не сприймаємо його як зовнішній шум.
Але що особливо цікаво, «супутній розряд» працює навіть тоді, коли ви не кажете вголос. Він створює внутрішню копію голосу, яка замінює реальний звук. По суті, коли ви ведете внутрішній діалог, мозок просто передбачає, як повинен звучати ваш голос. І використовує цю інформацію, попри те, що ви не вимовляєте ні слова.
Однак іноді система дає збій. Наприклад, при шизофренії цей механізм не спрацьовує і власні думки здаються чужими. Пацієнти буквально чують голоси, які починають їх критикувати або наказують їм щось зробити.
А ще внутрішній голос не у всіх. Приблизно 20% людей не чують цього монологу — їхнє мислення складається з образів, абстрактних понять чи емоцій. Наприклад, замість фрази «Я голодний» у голові у них виникає образ бутерброда чи почуття тяжкості у шлунку. Це називають анауралією. Ще рідше зустрічається афантазія — нездатність візуалізувати образи. Такі люди мислять чистою логікою, як комп’ютери: їхні плани виглядають як списки справ без емоційного забарвлення. Але це не патологія, а просто інший спосіб обробки інформації.
Більше цікавого: