Боротьба з допінгом — нова складова програми Олімпійських ігор

Минуло кілька тижнів після завершення Білої Олімпіади у південнокорейському Пхьончхані. Наразі всі медалі у руках тих, кому їх було присуджено першочергово, а допінгові баталії, які вже стали традиційними після кожних великих змагань, ще не розгорілись. Загалом, у порівнянні з допінговим скандалом під час зимової Олімпіади-2014 в Сочі, РФ, у результаті якого російські спортсмени у Південній Кореї виступали під нейтральним олімпійським прапором, оскільки Росія де-юре була відсторонена від участі в Іграх-2018, зимові Ігри в азіатській країні пройшли досить спокійно, з точки зору використання заборонених речовин. Більше про світовий наступ на спортивне шахрайство – в адаптованому перекладі статті з ресурсу Undark.

Трохи історії

Вперше Олімпійські ігри у Південній Кореї проводилися у далекому 1988 році. Тоді канадський спринтер Бен Джонсон (Ben Johnson) виграв стометрівку на Олімпіаді у Сеулі, а вже через три дні спортсмена позбавили золота за позитивними результатами тестування на анаболічні стероїди. З часом шість з восьми фіналістів цього заходу стануть учасниками допінг-скандалів. Позитивні результати Джонсона ознаменували поворотний момент у громадській обізнаності про допінг у спорті, хоча пройде ще 12 років до створення Всесвітньої антидопінгової агенції (ВАДА), незалежної міжнародної організації, яка фінансується спортивними федераціями та національними урядами. ВАДА відповідає за розробку й моніторинг Всесвітнього антидопінгового кодексу, а також за фінансування досліджень та акредитацію лабораторій, які проводять тестування спортсменів.

З того часу вчені виявили сотні речовин, що покращують показники спортсменів, які тепер можна виявити навіть у винятково низьких концентраціях у крові та сечі змагальників. Сучасна масова спектрометрія настільки чутлива, що дослідники можуть виявити речовини у таких мізерних кількостях, що є еквівалентом розчину чайної ложки цукру у басейні олімпійського розміру. І сьогодні елітні спортсмени регулярно здають аналізи до, під час та після більшості великих змагань, включно з Олімпійськими іграми, для того, щоб їх біомаркери – гемоглобін, гематокрит, незрілі червоні кров’яні клітини тощо – можна було відслідковувати протягом тривалого періоду часу. Зразки біоматеріалів спортсменів з Олімпіади цього року (і з минулих Олімпійських ігор) зберігаються протягом 10 років і постійно перевірятимуться, коли з’являтимуться результати нових проб. Цього року Південна Корея доклала просто титанічних зусиль, спрямованих на те, щоб перевіряти учасників на використання заборонених препаратів, які підвищують ефективність. Центр допінг-контролю в Корейському інституті науки й техніки був готовий аналізувати до 3000 зразків крові та сечі, а для досягнення швидких результатів до досліджень було залучено 165 співробітників, які працювали цілодобово. Загальна сума витрачених на допінг-контроль коштів поки не оголошена, але всім зрозуміло, що і вона – колосальна, адже, приміром, у США витрати на один тест становлять від $200 до $1000.

Квон Ог-Сенг (Kwon Oh-Seung), директор лабораторії, яка контролювала Олімпіаду-2018, працював у цій же лабораторії в 1988 році. Він стверджує, що виявлення заборонених препаратів є важливим, але дорогим. «Ми не можемо протестувати всіх спортсменів», – зазначає науковець. Натомість Олімпійська лабораторія здійснює проби частини спортсменів з думкою, що сама наявність контролю та виявлення стануть обмежувальним фактором. Такий підхід порівнюють з використанням машин поліції, які стратегічно розміщують уздовж магістралей для сповільнення руху: до рук поліції, звісно, не потрапляє кожен водій, який перевищує швидкість, але сама присутність поліції чи її потенційна присутність допомагають уповільнити рух транспортних засобів. Постає питання: чи стримування – це єдине рішення?

Реалії на державному рівні

За словами Мета Федорука (Matt Fedoruk), директора з наукової роботи Агентства США з протидії допінгу, загалом спортсменів можна розділити на три типи:

  • «Невиправні», як Ленс Армстронг (Lance Armstrong, велосипедист), які завжди будуть використовувати заборонені препарати, оскільки вважають, що нагороди – значно важливіші, ніж ризик попастись.
  • Спортсмени, які ніколи не вживають допінг. Проміжна група, яка може долучитись або до першої, або до другої категорії, залежно від обставин, співвідношення «ризик-винагорода». Саме на цю групу орієнтоване традиційне тестування на використання допінгу, яке стало наскільки складним, що може здивувати пересічного шанувальника спорту.
  • Бігун з Нової Зеландії, чотириразовий Олімпійський чемпіон Нік Уілліс (Nick Willis) є членом зареєстрованої групи тестування. Спортсмени з цієї групи повинні повідомляти про своє місцеперебування 365 днів на рік, щоб їх могли протестувати у будь-який момент. Де б не був Уілліс, він зобов’язаний увійти в систему та вказати, де ночуватиме, щоб чиновники з протидії допінгу, якщо вони вирішать взяти проби, могли знайти спортсмена. Змагальники повинні вибрати певний 60-хвилинний часовий інтервал, коли вони будуть доступні у визначеному місці для надання зразків сечі, крові або і того, й іншого. Три пропущені тестування протягом певного періоду вважаються порушенням допінгового режиму.

«Іноді Вас грубо підіймають з ліжка», – розповідає Уілліс, який зазначив 6 годину ранку для здачі біоматеріалу, аби тестувальники, які можуть насунути будь-якого дня, не відволікали його від повсякденної діяльності. Проте він не скаржиться, а підтримує таку політику, якщо це означає, що його конкуренти не можуть махлювати. На літніх Олімпійських іграх 2008 року Уілліс перетнув фінішну пряму у бігу на 1500 метрів третім. Менше, ніж через рік, його бронзову медаль замінили на срібну, коли у володаря золотої медалі виявили позитивну реакцію на заборонену речовину.

Загально відомо, що система – недосконала. Зокрема, критики стверджують, що важко ефективно проводити тестування у країнах з малими бюджетами та невеликою інфраструктурою. Такі держави стають потенційною лазівкою не лише для своїх, але й для міжнародних спортсменів, які їдуть туди на тренування. Важко визначити, наскільки поширеним є спортивний допінг. Видані ВАДА щорічні показники тестування свідчать про пересічний рівень у 1-2%, хоча цей показник може бути ненадійним. Тоні Каннінгем (Tony Cunningham), старший менеджер з просвітницької діяльності у ВАДА, стверджує, що поширеність допінгу залежить від країни, але він не може сказати, до якої міри.

Усі ми – люди. Або важливість психологічних чинників

Попри всі тестування та відстеження, близькі до спорту люди кажуть, що цього недостатньо. Занадто часто спортсмени, які використовують допінг, – на крок попереду тестів, тож їх не обвинувачують у допінгу або обвинувачують вже після того, як роздані медалі.

«– Ми не можемо створити досить надійну систему тестування, здатну цілком вирішити проблему допінгу, – говорить Джон Глівз (John Gleaves), співдиректор Міжнародної мережі допінгових досліджень, доцент Університету штату Каліфорнія у місті Фуллертон. – Необхідно розуміти людську природу, соціальну динаміку та соціальні сили, які працюють у цьому випадку».

Усе більше соціологів, адміністраторів і навіть керівників лабораторій погоджується з точкою зору, суть якої зводиться до такого: окрім лабораторних тестувань необхідний психосоціальний підхід, а антидопінгові зусилля не повинні спиратися винятково на страх попастися. Рух за урахування соціальних і психологічних факторів ще молодий, але експерти в області вже зробили важливі відкриття. «Просто сказати, що спортсмени вживають заборонені препарати, бо хочуть заробити більше грошей, хочуть бути успішними чи прагнуть слави, – пояснює Каннінгем. – Але дослідження, проведені соціологами, які спеціалізуються на протидії допінгу, показують інші нюанси: спортсмени мають тенденцію вживати більше заборонених препаратів під час вагомих для них перехідних моментів: завершення навчання, переходу до професійної команди, під час травм або після незадовільних результатів».

Слід пам’ятати, що навіть у найкращих спортсменів бувають невдачі. І щоб лишатись конкурентоспроможними, усім спортсменам варто мати здорові навички переживати такі моменти невдач. Саме цю мету ставить перед собою Андреа Петроці (Andrea Petrozi), професор охорони здоров’я Кінгстонського університету в Лондоні, Великобританія, яка разом з колегами працює, зокрема, над розробкою курсу електронного навчання ALPHA (скорочено від Athlete Learning Program about Health and Anti-Doping – Програма навчання для спортсменів про здоров’я та боротьбу з допінгом). Програма, яку ВАДА забезпечує спортсменам безкоштовно, надає вичерпну інформацію про допінг і проби, визнаючи бажання спортсменів підвищити свою ефективність. Мета полягає в тому, аби допомогти спортсменам виявляти ті ситуації, у яких вони можуть вирішити використовувати заборонені препарати, і запропонувати альтернативні рішення. Наприклад, після травми спортсменам рекомендується відпочити та дати організму можливість відновитися, а не використовувати заборонені речовини.

Звісно, курс електронного навчання мало допоможе у приборканні такого широкомасштабного та спонсорованого державами допінгу, який призвів до того, що Міжнародний олімпійський комітет заборонив РФ офіційно брати участь в іграх цього року. Але соціальна наука може виявитися корисною і у цьому випадку. Келсі Еріксон (Kelsey Erickson), дослідниця, яка вивчає вживання медикаментів у спорті в Університеті Лідса у Великобританії, зазначає, що за результатами її дослідження, хоча студенти-спортсмени в основному виступають проти особистого допінгу у спорті, менше половини з опитаних зазначили, що повідомлять про відомі їм випадки вживання заборонених речовин іншими спортсменами. Серед тих, хто готовий активно протидіяти, мало хто вважає за краще повідомити про порушення офіційно. Більшість сказала, що скоріше поговорить зі спортсменом особисто або розкаже тренеру.

На основі цих даних Еріксон дійшла висновку, що конфронтація та діалог можуть стати додатковими способами для спортсменів захистити спорт без допінгу, тож вона з колегами розробили програму втручання з метою боротьби з допінгом під назвою RE>ACT, мета якої, за її словами, полягає в тому, щоб дати спортсменам інструменти втручання, якщо вони знають, що товариш по команді або суперник вживає заборонені препарати. Понад 600 студентів-спортсменів з США, Канади та Великобританії взяли участь у семінарах RE>ACT у рамках дослідження, яке отримало фінансування від Міжнародного олімпійського комітету. Під час занять студенти працюють за сценаріями, приміром: «Ви в тренажерному залі й бачите, що перед тренуванням хтось вживає речовину, яка, як ви знаєте, містить заборонений інгредієнт. Ваші дії». А потім практикують конфронтацію.

Тим часом варто зазначити, що потреба в складному та дорогому тестуванні натякає на більш фундаментальну істину: занадто багато країн наголошують на надзвичайній працездатності та перемозі будь-якою ціною, але більшість з них мовчить про чесний спорт. Ці, можливо, недоречні пріоритети легко засвоюють молоді спортсмени, а коли настає їх час надати зразок сечі, вже занадто пізно говорити з ними про чесну гру. З огляду на це, перекалібрування системи цінностей може зробити значно більше, ніж будь-який аналіз крові, у боротьбі зі спортивним шахрайством.

Опитування також свідчать, що більшість спортсменів прагне до чесної конкуренції. Коли змагальників просять пояснити своє рішення не вживати заборонені препарати, вони часто говорять про особисті моральні переконання, до яких належать такі цінності, як чесність і справедливість. Ймовірно, найкращий спосіб обмежити шахрайство та захистити цілісність конкуренції – звернутися до цих цінностей та підтримувати їх у всіх спортсменів.

«– Культивування духу спорту веде до позитивного ставлення до спорту без допінгу», – написала в 2017 році Андреа Петроці.

БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:

Джерело: Undark, переклад підготувала Ірина Гоял, спеціально для «Блог Imena.UA»