Чому музикальні композиції тривають три хвилини або як фонограф назавжди змінив музикальну індустрію

У 2021 році музику можна слухати коли, скільки та де завгодно: безплатно на YouTube або по підписці на Spotify та Apple Music. Її ж простіше створювати: та ж Apple пропонує користувачам додаток GarageBand, в якому можна записати цілий альбом.

Одні кажуть, що технології подарували музичній індустрії свободу і що слухачам стало простіше долучатися до чогось нового. А інші — що знайти відповідну музику серед безлічі композицій важко. І що людина не цінує її так, як раніше, коли на платівку доводилося довго збирати.

Розходяться в думках і музиканти: одні скаржаться на жадібність сервісів і лейблів, а інші вважають, що стрімінг допомагає швидше розширити аудиторію.

Схожі суперечки викликали появу в 19 столітті фонографа — одного з перших приладів для запису і відтворення звуку, який назавжди змінив музичну індустрію.

Фонограф Едісона визначив популярні жанри

В середині 1800-х років музику слухали тільки живцем. Але все змінилося в 1877 році, коли Томас Едісон представив світу свій фонограф. Винахідники показували напрацювання і до Едісона, але останньому вдалося створити найбільш надійний пристрій. Звук все одно був «скрипучим» і дуже тихим, але головне, що був.

Едісон придумав приладу безліч застосувань — завдяки фонографу, говорив він, ляльки зможуть спілкуватися, співати та плакати, а люди отримають шанс записати останні слова близьких, що помирають.

Музику стали записувати на воскових циліндрах і використовувати їх у вуличних автоматах, де перехожі могли за гроші прослухати короткі записи. Один такий в штаті Міссурі приносив власнику $100 в тиждень.

Спочатку компанії записували все:

  • Фрагменти з п’єс водевілю, сміх і насвистування.
  • Анекдоти та байки: наприклад, історію про селянина-американця в Нью-Йорку, щоб висміяти міські звичаї.
  • Пісні та музичний марш військових оркестрів, який увійшов в моду після Громадянської війни в США 1861-1865 років.

Однак щоб продавати людям музику, продюсерам хотілося знати, в якій формі її випускати. З цим допоміг фонограф — завдяки йому в музиці позначилися популярні жанри. У 1920 році, після виходу пісні Crazy Blues Мемі Сміт, слухачі полюбили блюз. Слідом джаз і музику сільських американців — «хіллбіллі».

Несподіваним хітом стала опера. У 1903 році компанія Victor Talking Machine спробувала зруйнувати стереотип про те, що на фонограф записують тільки жарти. Вона випустила партію італійського тенора Енріко Карузо, чим привернула увагу лейблів.

Як працював музичний фонограф можно подивитися на відео нижче.

Скорочення композицій, як необхідність

Фонограф Едісона також вплинув на пісенний формат: композиції стали набагато коротше. Перші воскові циліндри вміщували всього дві-три хвилини звуку, а жива музика 19-го і початку 20-го століть, як правило, відрізнялася тривалістю: симфонії могли тривати годину.

Музикантам доводилося «урізати» роботи. Щоб вмістити «Серенаду» 1925 року на двох двосторонніх дисках, Ігор Стравінський розділив її на чотири частини по три хвилини. Блюзові та кантрі-виконавці скоротили пісні до одного куплета і двох приспівів.

«По суті саме після фонографа Едісона з’явився новий формат: трихвилинна поп-пісня». — Марк Кац, професор музики Університету Північної Кароліни

Якість запису при цьому була поганою. Мікрофони використовували рідко, тому музиканти співали й грали прямо у звукозаписний «ріжок». Звукові хвилі приводили в рух голку, яка і записувала звук на воску.

Апарат також погано вловлював низькі й високі частоти. За словами одного з критиків, звук скрипок перетворювався через це в «жалюгідне і примарне нявкання». Тому артистам довелося змінити інструменти: барабани на дзвіночки й дерев’яні блоки, а контрабас — на тубу.

Звук від струн цимбалів, наприклад, фонограф навіть не зчитував, тому від інструменту довелося відмовитися зовсім. Так що успіх опери Карузо був частково обумовлений тим, що прилад непогано відтворював чоловічий тенор.

Процес запису вимагав від артистів фізичних зусиль. Під час тихих партій доводилося прямому сенсі залазити в «ріжок», а на гучних пасажах буквально відскакувати назад, щоб голка не ​​зіскочила. Луї Армстронг, наприклад, сидів в шести метрах від фонографа.

Якщо в пісні було багато інструментів, музикантам доводилося збиратися разом перед приладом і нерідко випадково отримувати інструментом по обличчю.

Записувати композиції доводилося з першого дубля. «У живій п’єсі фальшива нота або неправильна вимова ледь помітні, — сказала в 1917 році співачка Ада Джонс. — А під час запису на фонограф неприпустима навіть найменша помилка». Артистові більше не потрібна була харизма або віртуозність: важливіше було записати «чистий дубль» з першого разу.

Люди полюбили окремі жанри, стали колекціонувати пластинки й слухали музику на самоті. Фонограф змінив ставлення людей до музики. Вони зараховували себе до любителів певних жанрів, стали колекціонувати пластинки.

Разом з цим з’явилися рекламні гасла: «Будь-яка музика — коли завгодно», «Знайди свою музику». І жарти: «Чи знайдеться у любителя грамофонів час на дружину?»

До фонографа музику слухали в групах: з родиною у домашнього піаніно або з друзями в барі. Тепер же насолоджуватися піснями можна було на самоті.

Одні критики стверджували, що таке пасивне прослуховування порушує роботу мозку: «При прослуховуванні записаної заздалегідь поп-музики слабшають ментальні м’язи, оскільки розум занурюється в “комфортний вакуум”», — говорив один з них.

Але шанувальники фонографа зізнавалися, що на записах концентрувалися набагато більше: їм не заважали зайві шуми, люди навколо, незручні сидіння в концертному залі.

Інші критики побоювалися, що музика в запису вб’є прагнення займатися нею: навіщо вивчати інструмент самостійно, якщо завжди можна послухати, як на ньому грає інший, міркували вони. Правда, за перші два десятиліття існування фонографа — з 1890 по 1910 рік — число вчителів музики та виконавців на душу населення в США виросло на 25%.

Це особливо стосується джазу. Раніше музикантам доводилося вивчати складні музичні малюнки під час живих виступів, а тепер їх можна було відтворювати в запису неодноразово і навіть уповільнювати. «Вініл став їх підручником», — сказав музичний письменник Вільям Гауленд Кенні.

Як платили музикантам за записи

Спочатку записи приносили музикантам мало виручки — особливо темношкірим, хоча вони переосмислювали цілі жанри: наприклад, джаз. Їх композиції лейбли продавали в окремій «расовій» категорії.

Темношкірі виконавці отримували тільки фіксований гонорар — не авторські відрахування, а права на пісню і запис повністю належали лейблам. Одним з небагатьох винятків були композиції Бессі Сміт.

Всього співачка отримала $20 тисяч. Один її сингл Downhearted Blues при цьому розійшовся в 1923 році тиражем в 780 тисяч копій і приніс Columbia Records $156 тисяч.

Лейбли не доплачували й виконавцям музики «хіллбіллі». Бідні жителі півдня Америки, вважав продюсер Ральф Бенкет, так раділи роботі, що були готові записуватися за копійки. Він навмисно не розповідав музикантам, скільки прибутку приносить продаж, щоб не позбавляти їх стимулу працювати краще.

А радіостанції могли програвати платівку в ефірі й не платити за це ні лейблу, ні виконавцю. Гонорари отримували тільки композитори та музичні видавці.

У 2010-х індустрію змінили стрімінгові сервіси. Одні виконавці вважають, що ті їм не доплачують, а інші вірять, що, навпаки, завдяки стрімінгу можуть розширити аудиторію і заробляти потім на гастролях.

А слухачі завдяки вільному доступу до музики перестали відносити себе до шанувальників одного жанру: тепер їм подобаються десятки стилів, і вони навряд чи будуть судити про інших по музичному смаку.

БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:

Джерело: Smithsonian Magazine

Читайте также:

Philips: від телевізорів і навушників до медичного обладнання та нейромереж

Коротка історія брендингу: від єгипетських горщиків до iPhone 13

Довгий шлях від ідеї до іконки: дискеті виповнилось 50 років

Як створювалися перші комп’ютерні шрифти для китайських ієрогліфів