Чи замислювались Ви над тим, що б нам було відомо про світ, якби не журналісти? Наскільки ізольованою була б реальність кожної особи, якби вона не отримувала інформацію звідусіль через різні канали, джерелом яких є інші люди? Звісно, сьогодні кількість цих джерел – невичерпна, але ще не так давно вибір був не надто об’ємним. Пропонуємо адаптований переклад розповіді з ресурсу Undark про, здавалося б, непримітного чоловічка, фразами якого, однак, люди послуговувались не одне десятиліття, обговорюючи ядерну зброю.
«Атомний Біл» і народження бомб
О 05:51 ранку в понеділок, 21 травня 1956 року, знаменитий кореспондент газети The New York Times, який спеціалізувався на наукових статтях, Вільям Леонард Лоуренс (William Leonard Laurence), на прізвисько «Атомний Біл» (“Atomic Bill”), спостерігав за тим, як з вибуху утворився новий Всесвіт. На опанування цього величного явища, як і будь-якого іншого, знадобився час, попри те, що за свою тривалу кар’єру цей чоловік вже не раз був свідком подібного. Жоден з інших 14 журналістів, які тулилися під прапором флагманського авіаносця «Маунт МакКінлі» (AGC-7) десантного об’єднання кораблів, не міг похвастати такими привілеями. Та навіть Лоуренс, офіційний історіограф ядерних програм США у 1940-1950-х роках, ніколи не бачив подібного: репортери стали свідками випробування «Черокі», водневої бомби, яку скинули з бомбардувальника B-52, що летів над Тихим океаном, поблизу острова Наму у складі атолу Бікіні. «Черокі» вибухнув на висоті близько 1500 м із силою 3,8 мегатонни у тротиловому еквіваленті, у сотні разів перевищуючи потужність бомби «Трініті» – першого у світі випробування атомної зброї, здійсненого у липні 1945 року в США, що колись так схвилювала Лоуренса. Тоді він був єдиним журналістом, що висвітлював цю подію, і з його легкої руки вже зовсім скоро після того вибуху весь світ послуговувався терміном «ядерна епоха». Лоуренс також є автором терміну «Реакція Джекіла-Хайда», що використовується для позначення ядерної реакції поділу ядер зазвичай стійкого до поділу урану-238 швидкими нейтронами, що утворюються під час вибуху термоядерного заряду.
До «Черокі» американські водневі бомби були величезними, важкими й громіздкими. США та Радянський Союз перебували у розпалі «гонки озброєнь», і «Черокі» стала першою в Америці водневою зброєю, скинутою з повітря. На той час Лоуренс написав чисельні статті та навіть книжку про водневу бомбу, брав інтерв’ю у її творців, розглянув її вплив і пояснив його своїм читачам. Але він ніколи її не бачив. Тепер, нарешті, репортер міг додати водневу бомбу до своєї репутації головного атомного оракула Америки.
«– Я побачив, як над безмежним синьо-чорним Тихим океаном піднялося суперсонце, яке на коротку мить яскраво вибухнуло зелено-білим світлом, порівняти яке можна зі світлом п’ятисот сонць у полудень, – писав він пізніше у своїй книзі “Люди й атоми” (Men and Atoms). – Охоплений побожним страхом, я спостерігав, як величезний вогненний шар збільшувався за лічені секунди до діаметра близько чотирьох миль, що в понад 20 разів більше, ніж діаметр вогненної кулі застарілих на сьогодні атомних бомб, які спустошили Хіросіму й Нагасакі. Ще майже годину після того, як вогненна куля зникла, я з недовірою спостерігав за великою різнобарвною хмарою, що народилася з гігантського стовпа вогню».
Служитель науки чи армійсько-урядовий посіпака?
Вільям Лоуренс – забута знаменитість «Манхеттенського проекту» – програми розробки ядерної зброї, здійснення якої почалося у вересні 1942 року. У проекті брали участь вчені зі Сполучених Штатів, Великобританії, Німеччини й Канади. У рамках проекту було створено три атомні бомби: плутонієву «Трініті» (підірвана у штаті Нью-Мексико), уранову «Малюк» (скинута на Хіросіму) та плутонієву «Товстун» (скинута на Нагасакі). Проектом керували американський фізик Роберт Оппенгеймер (Robert Oppenheimer) і генерал Леслі Гроувз (Leslie Groves) інженерного корпусу Армії США, а двічі володар Пулітцерівської премії, загадковий журналіст Вільям Лоуренс, тихо стояв у стороні та документував народженням атомних див. Ким треба було бути, аби стати єдиним репортером, якому дозволили висвітлювати одну з найбільш суперечливих історій ХХ століття?
Вільям Лоуренс і генерал Леслі Гроувз
Полеміка щодо особистості Лоуренса, який помер 40 років тому, не вщухає. Хтось бачить у ньому безпринципного кар’єриста, який використав усі можливості, аби дістатися на Олімп історичного ексклюзиву, інші – мерзенного пропагандиста військової машини. Для людини, яка майже 40 років була одним з найвидатніших журналістів Америки, більшість часу працюючи у провідній газеті The New York Times, Лоуренс залишається надто таємничим. Хоча він написав чотири книги й сотні статей, після його смерті у 1977 році не лишилося жодних паперів, щоденників, журналів, записних книжок або будь-яких інших записів, які можна було б очікувати від професійного письменника. Дітей у кореспондента не було. Дружина та всі, хто знали цього чоловіка особисто й могли б його схарактеризувати, теж давно померли, не лишивши спогадів. Лоуренс отримав Пулітцерівську премію у 1946 році за звітність у «Манхеттенському проекті», зокрема, за опис бомбардування Нагасакі, очевидцем якого він був. У 2004 році прогресивні журналісти Емі та Девід Гудмен (Amy Goodman, David Goodman) закликали скасувати нагороду, стверджуючи, що Лоуренс навмисно приховав вплив променевої хвороби на мешканців Хіросіми та Нагасакі, «повторюючи владну лінію» про те, що такі повідомлення були японською пропагандою. У тому ж році Беверлі Енн Діп Ківер (Beverly Ann Deepe Keever), професор журналістики з Університету штату Гаваї, розкритикувала газету The New York Times, заявивши, що починаючи з Лоуренса та протягом усієї «ядерної епохи» газета «не висвітлювала шкідливий вплив» радіації та радіоактивності, а також «допомагала уряду США у критичні моменти впроваджувати інформаційну політику, що приховувала або мінімізувала масштаби та наслідки радіації та радіоактивності».
Для самого Лоуренса наука представляла порятунок людства, чи то через силу атома, чи то через медичні досягнення (кореспондент також багато писав про розвиток медицини, а після Другої світової війни навіть отримав премію Ласкера за висвітлення відкриття кортизону для лікування ревматоїдного артриту й зустрівся з Президентом Труменом (Truman), аби запропонувати експедицію в Африку для забезпечення надходження рослин, необхідних для синтезу кортизону). Він писав: «Справжні нащадки Прометея, науковці беруть вогонь з наукового Олімпу, лабораторій та університетів і несуть його людям».
Принаймні у свій час Лоуренс був одним з найважливіших наукових американських авторів, якому вірили люди. Принстонський історик Майкл Д. Гордін (Michael D. Gordin) відзначає вплив Лоуренса на популярні уявлення про бомбу: «[Його] науково обґрунтований утопізм, наголошення на деяких потенційних позитивних наслідках атомної енергетики та мінімізація загрози для американців … [мали] сильний вплив у ці перші роки й сформували деякі погляди навіть тих, хто протистояв позиції Лоуренса…».
Пертурбації
За роки діяльності ставлення репортера до атома повільно змінювалось: спочатку був побожний страх, викликаний потенціалом атома керувати кораблями чи освітлювати великі міста, потім – страх, викликаний перспективою того, що бомба опиниться у руках Гітлера. У 1946 році, коли репортер побачив свою четверту атомну бомбу, у нього не лишилось жодних сумнівів щодо загрози для людства з її боку: «Якщо не буде знайдено жодних засобів контролю, – писав він у The New York Times, – вона неминуче призведе до руйнування цивілізації».
Потім у Лоуренса з’явилась надія на те, що мирний атом стане підґрунтям появи оспіваної нової ери людства. У свої роботах автор визнавав, що атом має дві сторони – світлу й темну, дає великі обіцянки й становить велику небезпеку, але Лоуренс вирішив стати людиною, яка за допомогою слова допоможе іншим побачити світло перспектив за темною хмарою ядерних руйнувань.
Спостерігаючи за прометеївськими вогнями «Черокі», «які ширились і ширились, доки не здавалось, що вони охопили всю землю», Лоуренс відчував, «що я бачу кошмарний сон наяву серед білого дня», вражений усвідомленням того, що така зброя може зробити з Нью-Йорком або Чикаго, Москвою чи Санкт-Петербургом. А потім, несподівано, він зрозумів, як первинний страх поступився місцем чомусь іншому:
«– Я продовжував спостерігати, й у голові виникла інша, більш обнадійлива думка. Думка, яка продовжувала зростати протягом років за цим історичним ранком… Ця велика райдужна хмара, формою схожа на гриб, – це насправді захисна парасоля, яка назавжди уборонить людство від загрози знищення у будь-якій атомній війні… Бо жоден агресор тепер не міг розпочати війну без побоювання цілковитого знищення».
Його дифірамби безмежному майбутньому атомної енергії та відносна «безпека» нібито «чистої» водневої зброї, яка розвивалася, разом з тонко завуальованою зневагою до масової кампанії на заборону атомного тестування, що набирала обертів, лише сприяла посиленню його іміджу як журналіста, який не тільки прийняв, але й активно підтримав ядерну бомбу як частину цивілізації ХХ століття. Нехай інші репортери висловлюють серйозні застереження про небезпеку ізотопних побічних продуктів атмосферного тестування, які осідають у кістках і щитоподібних залозах невинних дітей. Для Лоуренса атомна парасоля ядерних запасів – це захист від шкоди, доки вчені продовжують використовувати мирний атом на користь людства. Такі зауваження були аж надто близькі до офіційної лінії Пентагону та лабораторій з розробки ядерної зброї, тож репортера почали кликати «Політичним Білом».
Однак, файли ФБР на Лоуренса, оприлюднені завдяки застосуванню Закону про свободу інформації, свідчать і про те, що Лоуренс не сліпо повторював лінію Пентагону та Комісії з атомної енергії (КАЕ), а давав їм прикурити, можливо, викривши секретні технічні дані про водневі бомби на сторінках The New York Times щонайменше двічі. А це призвело до того, що чиновники КАЕ просили ФБР розпочати розслідування проти Лоуренса за можливе звинувачення у шпигунстві. Приміром, 2 квітня 1954 року The New York Times опублікувала статтю Лоуренса, у якій було докладно продемонстровано технічні досягнення, які призвели до перетворення водневої бомби з незграбного апарату промислового масштабу, що працює на переохолодженому рідкому паливі, до «сухої зброї» – меншого, більш практичного пристрою, який можна транспортувати літаком. Згідно з розсекреченою внутрішньою інформацією, чиновники КАЕ на засіданні через три дні «погодилися, що ця стаття є серйозним розкриттям секретної інформації, і що її слід негайно передати ФБР як порушення Закону про атомну енергію». Генеральний менеджер негайно написав директорові ФБР Гуверу (Hoover) прохання провести розслідування: від кого Лоуренс отримав інформацію? Через тиждень Лоуренс запевнив голову КАЕ, що «стаття ґрунтувалась на його власних умовиводах після прочитання доступних наукових публікацій».
Поривчастий ентузіазм Лоуренса, який часом викликав офіційну тривогу, звичайно, не спростовує твердження його критиків про те, що репортер був підпорядкований уряду, але й не відповідає профілю журналіста, проданого атомному закладу. Звинувачення у тому, що журналіст знецінив наслідки радіації у Хіросімі та Нагасакі, ігнорує той факт, що так чинили багато вчених того часу. Немає сумнівів у тому, що Гроувс і військові свідомо намагалися зменшити небезпеку радіації. Якщо Лоуренс ніколи не побачив Хіросіми після бомбування, він відвідав місце тестування «Трініті» разом з іншими журналістами під час офіційного туру на початку вересня 1945 року. І хоча відвідувачі повинні були одягти спеціальні брезентові бахіли, аби, за словами Гроувса, до підошви не прилип будь-який залишковий радіоактивний пісок, генерал заперечував історії таємничої хвороби, на яку страждали люди після тестування атомної бомби, і стверджував, що «будь-яка смерть обумовлена гамма-променями, що виділяються під час вибуху, а не випромінюванням опісля». Лоуренс це детально задокументував.
Зрештою, Лоуренс зробив вибір, перед яким постають і журналісти сьогодення: чи вони є військовими кореспондентами, які отримали доступ до областей, що суворо охороняються, чи журналістами, які отримали ексклюзивний доступ до потенційно революційних наукових досліджень. Лоуренс писав до Вотергейського скандалу, після якого всі журналісти перетворились на своєрідні наглядові органи, головна мета яких – викривати скандали. Напевно, ми ніколи не дізнаємося всієї правди про «Атомного Біла», але варто знати про людину, яка десятиліттям впливала на ставлення людства до боротьби з нерозв’язним конфліктом між потенціалом атома як добра, так і зла, і вирішила боротьбу в своїй власній душі, віддавшись заспокійливому переконанню, що ядерна зброя в кінцевому підсумку була «захисною парасолькою».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Джерело: Undark, переклад підготувала Ірина Гоял, спеціально для «Блог Imena.UA»