Як країни використовують «захист прав» для обмеження свободи слова в інтернеті

Інтернет дав всім громадянам рівні можливості щодо висловлення своєї точки зору. Однак в Мережі, як і в реальності, свобода одного індивідуума закінчується там, де починається свобода іншого. Про те, як громадяни по всьому світу користуються можливостями сучасних технологій і чому свобода слова в інтернеті інколи закінчується трагедіями та вбивствами, йдеться у дослідженні The Economist, переклад якого — перед вами.

Історія «Невинності мусульман»

У липні 2012 року Сем Басіль (Sam Bacile) опублікував у YouTube фрагменти із сатиричного фільму про життя пророка Мухаммеда. Художня повнометражна стрічка, створена у США і для американського ринку, могла би залишитися непоміченою, якби користувачі не продублювали уривки арабською мовою. Сталося це у вересні того ж року. Єгипетське ісламістське телебачення Al-Nas показало в ефірі короткий огляд кінематографу «невірних», — і помста від релігійних екстремістів стала лише питанням часу. Мусульмани у різних країнах висловлювали обурення і вдавалися при цьому до найрадикальніших засобів. Масові протести відбувались в Афганістані, Австралії, Великобританії, Індії та Франції. У країнах Близького Сходу фіксували регулярні напади на консульства та представництва США, а в Лівії навіть вбили американського посла. Усього під час цих акцій та сутичок загинуло близько 50 осіб лише упродовж одного місяця.

Якщо припустити, що Басіль спродюсував би і випустив «Невинність мусульман» на початку 1990-х, арабський світ, найпевніше, ніколи би не дізнався про цей пародійний фільм — і багатьох смертей можна було би уникнути. До речі, чи є ця повнометражна стрічка реальним артефактом — досі питання, бо двогодинну версію, яка нібито існує, ніколи не демонстрували публічно. Однак сучасні технології буквально вручили кожному із інтернет-користувачів гучномовця, в який можна казати буквально все що заманеться, лише на словах окресливши неприпустимість поширення тих чи інших текстів.

Для різних спільнот межа адекватного контенту є різною. Доступність відео- та аудіозапису раптово вивела на перший план міжнаціональних стосунків зовсім неочікуваних персонажів. Показовою є історія простого священика із Флоріди Террі Джонса (Terry Jones). Він гаряче підтримував стрічку «Невинність мусульман» у 2012 році, навіть маючи у планах публічне спалення Корану із подальшим оприлюдненням відеозапису цього дійства в інтернеті. Спалах мусульманської агресії призвів до того, що із Джонсом з провінційного приходу вийшов на зв’язок особисто Голова Об’єднаного комітету начальників штабів США Мартін Демпсі (Martin E. Dempsey) і попросив священика не публікувати в загальному доступі подібний ролик.

ІТ-компаніям доводиться створювати власні стандарти цензури та межі допустимого, щоб уникати звинувачень в необ’єктивності. «Батьки» сучасного інтернету Facebook та Twitter проголошують нейтралітет і забороняють лише мову ненависті та непристойний контент. YouTube також не допускає розповсюдження такого медіапродукту, однак у випадку з уривками «Невинності мусульман» правила сервісу не були порушені: адміністрація відеохостингу вирішила, що стрічка висвітлює у негативній тональності релігію як сукупність певних ідей, але не її послідовників. Тож цей контент не може вважатися таким, що містить мову ненависті до вірян, тому в американському сегменті інтернету відеоролики залишились у загальному доступі. Однак до корпорації Google, власника YouTube, надійшов 21 запит щодо видалення матеріалів від країн, в яких свобода слова врегульована на вищому рівні. Там, де «Невинність мусульман» не була видалена адміністрацією YouTube, уряди країн заблокували взагалі доступ до відеохостингу.

Замовкни — або помри

На лінію вогню в боротьбі за свободу слова виявились не лише кінематографісти, але й представники ЗМІ. До того ж, якщо раніше суперечки за право поширювати інформацію точились між медійниками та владою, тепер головні борці — приватні компанії та окремі особистості, яким не подобається той чи інший матеріал. Яскравий приклад — це ситуація в Мексиці навколо висвітлення діяльності наркокартелів. За минулі 5 років тільки в штаті Велакрус від рук найманців загинули щонайменше 17 журналістів, котрі вели розслідування щодо наркотрафіку.

Радикальні ісламісти перебирають на себе роль месників щодо всіх тих, хто наважився образити головну постать в одній з найпопулярніших релігій світу (або ж як тільки їм здалося, що Пророка образили). І навіть в регіонах із меншістю мусульман серед населення знайшлися ті, хто вважає себе солдатами у протистоянні двох релігійних світів. Таких людей небагато, але і цього мізерного відсотка достатньо, щоби створити образ мусульман як агресивних релігійних фанатиків (котрими більшість із них насправді не є).

Світового рівня ця боротьба сягнула навіть раніше, ніж поширився вільний інтернет. За 10 років після початку Ісламської революції 1979 року в Ірані її лідер Рухолла Мусаві Хомейні закликав усіх відданих мусульман виконати смертний вирок, до якого аятолла засудив британського публіциста Салмана Рушді. Провина останнього перед мусульманським світом полягала у написанні роману «Сатанинські вірші», котрий нібито ображає мусульманство. Рушді довгий час переховувався, врятувавшись таким чином від релігійної помсти, однак у 1991 році було вбито японського перекладача, з яким співпрацював автор. Вбивцю не знайшли, але більшість дослідників вважають, що винні у злочині саме мусульмани. В 2004 році мусульманин Мохаммед Буєрі застрелив голландського кінорежисера Теодора ван Гога, помстившись у такий спосіб за зйомки фільму «Покірність» про жінок-мусульманок. А 2015-го на весь світ пролунали постріли в редакції французької сатиричної газети Charlie Hebdo. Такою стала відплата радикально налаштованих мусульман за карикатури на пророка Мухаммеда та лідерів ІДІЛ.

Попри трагічну загибель працівників редакції, випадок із французьким ЗМІ викликав багато дискусій щодо припустимості мови ненависті та проявів належної толерантності до різних світоглядів у сучасній пресі. Чимало провідних медіа (серед яких — The New York Times, New Statesman) засуджували вбивства як форму незгоди з точкою зору певних ЗМІ, одночасно негативно оцінивши і стиль та редакційні стандарти Charlie Hebdo.

Зрештою залякування від ісламських екстремістів призвели до того, що мало хто наважується говорити про іслам в несерйозному контексті. Наприклад, мюзикл «The Book of Mormon», у якому сатирично зображено церкву мормонів, — це міжнародний хіт: його ставлять у багатьох театрах світу. Але навряд чи знайдеться режисер, котрий ризикне поставити аналогічну виставу із жартами щодо ісламу. Поки одні користувачі реалізовують свободу слова в інтернеті, інші вимагають закріплення права на відсутність образ у Мережі. А це означає надання права впливати на свободу слова інших.

«Із розвитком інтернету ображатися на чужі висловлювання стало дуже просто. І, на жаль, дуже модно», — констатує Флеммінг Роуз (Flemming Rose), журналіст та колишній редактор данської газети Jyllands-Posten. Він добре знає, чого вартує свобода слова, хай і образлива для когось. 2005-го його газета опублікувала карикатури на пророка Мухаммеда. Це спричинило хвилю мусульманських протестів по всій Данії та в ісламських країнах через висловлену неповагу до релігії. Загалом у акціях через цю публікацію загинуло близько 200 людей. Ображені категорії населення звертаються до влади, щоби вона покарала тих, хто зловживає свободою висловлювань, а державні інституції раді допомогти — адже під гаслом боротьби із мовою ненависті уряди «зачищають» незгодних та дисидентів.

Не йдеться про те, що свобода слова в інтернеті опинилась під загрозою зникнення. Однак за минулі декілька років з’явилося дуже багато заборон та попереджень щодо обговорення певних тем. Від цього стало непросто вільно висловлюватися. Freedom House, американська дослідницька організація, щороку визначає індекс свободи слова. Як свідчать їхні дані, у 2015 році свобода висловлювань впала до найнижчого рівня за минулі 12 років. Експерти вважають, що причиною цього став контроль онлайн-простору і державними органами, і злочинцями, які не хочуть допустити розголосу. А ще є потенційні терористи, які моніторять медіа, відшуковуючи приводи для образ. В 2015 році лише 31% населення проживав у країнах зі свободою слова, тоді як в 2005 році цей показник дорівнював 38%. Зате відсоток громадян, що користуються частково обмеженою свободою висловлювань, зріс з 28% до 36% за той самий період часу. За даними організації «Репортери без кордонів», глобальний індекс свободи преси знизився на 14% із 2013 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Великий Брат стежить за тобою»

Серед прогресивних країн найгірша ситуація зі свободою слова склалась в Китайській Народній Республіці. Преса ніколи не почувалась особливо вільною в цій країні, і розвиток інтернету не додав вільності висловлюванням. Знаменитий «Великий китайський фаєрвол», блокування сервісів Google, введення персональної відповідальності редакторів сайтів за зміст онлайн-сторінки — ось що таке «свобода слова по-пекінськи». За інформацією міжнародного Комітету захисту журналістів, станом на грудень 2015-го в китайських в’язницях відбували ув’язнення 49 журналістів, заарештовані саме за свою публічну діяльність у ЗМІ.

Головним цензором у КНР виступає сама держава: вона дозволяє розповсюджувати тільки ту інформацію, яка відповідає інтересам діючої влади. Утиски відчувають на собі не тільки окремі працівники ЗМІ, але й великі фінансові корпорації. Останні, зокрема, були змушені розповсюджувати оптимістичні економічні прогнози розвитку Китаю, в той час як справжня ситуація в економіці країни не настільки райдужна, як хотілось би правлячій Комуністичній партії. Економічний спад є наслідком ще й обмеження доступу китайських компаній до новітніх розробок в галузі технологій із інших країн.

У мусульманському світі свободу слова пригнічують однаково активно як державні, так і приватні виконавці. Охоче реалізовують помсту за образу віруючих такі країни, як Бангладеш, Ірак, Нігерія, Сомалі та Сирія. У деяких арабських країнах спостерігалось покращення ситуації зі свободою слова під час «Арабської весни». Згодом нова «демократична» влада запровадила чи не гірші обмеження громадянських прав, аніж ті, що діяли раніше. Наприклад, в Єгипті після багатообіцяючих подій 2011 року онлайн-діяльність громадян потрапила під суворий державний контроль. Висловлення неповаги до державних діячів у Facebook та Twitter може закінчитись трирічним ув’язненням. Так сталося із Амром Ноханом (Amr Nohan), який опублікував фото єгипетського лідера Абделя Фаттаха Ас-Сісі з вухами Міккі-Мауса. Щоб запустити власний сайт, треба отримати спеціальний дозвіл від влади Єгипту — так у юридичній площині ведення сайту прирівняли до кермування автівкою.

Після низки трагічних подій в країнах Європи (котра в цілому не звикла до активних бойових дій на вулицях своїх сучасних міст) антитерористичне законодавство почало застосовуватись значно активніше. Навіть в найлояльніших країнах влада воліє перестрахуватися і не допустити появи в ефірі чи інтернеті контенту, який потенційно може розгнівити екстремістів. Будь-які висловлювання про болючі для терористів теми (та ж постать пророка Мухаммеда) в розважальному контексті можуть бути покарані державними цензорами. Так, у лютому 2016-го іспанські правоохоронці заарештували двох працівників мадридського телешоу за звинуваченням у пропаганді тероризму. Приводом став епізод лялькового шоу, в якому лялька-поліцейський зпалювала ляльку-відьму, що тримала плакат на підтримку баскського сепаратистського угрупування ETA.

В інтернеті легко висловити свою думку, але так само просто її можна відстежити і покарати людину за неї. Після великої кількості атак за минулі пару років у Франції криміналізували поняття «виправдання тероризму»: лише після атаки на редакцію Charlie Hebdo було відкрито 69 справ із обвинуваченнями за цією статтею. Багато країн також посилили законодавство в частині переслідування мови ненависті. Однак дати чітке юридичне визначення цієї «мови» практично неможливо, і більшість нормативних актів мають дуже розпливчатий опис складу злочину. Як результат, з’являються «перегиби»: французьку актрису Бріджит Бардо 5 разів звинувачували у підбурюванні до расової ненависті за те, що вона у ролі активної захисниці тварин висловлювала обурення халяльними ритуалами відносно тварин.

У вправних руках непевне законодавство стає зброєю не проти терористів, а проти ворогів діючого режиму чи окремих, занадто допитливих представників ЗМІ. Розбрат у суспільстві полегшує управління масами, тож коли до справи беруться політики, вони сприяють не об’єднанню громадян із різними світоглядами, а породженню нових взаємних звинувачень. Особливо активізуються спекуляції на гострих соціальних питаннях напередодні виборів, коли одним громадянам обіцяють «вільний інтернет», а іншим (в обмін на голоси виборців) — право вводити цензуру в ЗМІ (або ж просто заявляють про будівництво великого паркану між «великою» країною та рештою світу).

Необов’язково змінювати закони, щоби змусити замовкнути опозиційне ЗМІ чи нахабного журналіста — інколи достатньо добре вивчити діючі норми права. Ви здивуєтесь, але в багатьох провідних країнах світу досі діє покарання за богохульство; серед них — 14 країн Європи. Саме за цей злочин навесні 2016-го іспанська політикиня лівих поглядів Ріта Маестре (Rita Maestre) була засуджена до сплати штрафу: акція протесту в католицькому соборі коштувала їй $4812.

«Розы и паровозы» по-мусульманськи

«Вам нравятся розы?

А я на них с..

Стране нужны паровозы,

ей нужен металл»

(В. Маяковський)

Подібно до того, як тонкі почуття ліриків брутально ображав полум’яний поет більшовицької революції, почуття вірних ісламу теж досить легко сколихнути. Ісламські уряди Пакістану та Саудівської Аравії наполягають на включенні кримінального покарання за антиісламське богохульство до міжнародного законодавства. Вони називають це складовою боротьби країн Заходу проти мови ненависті. Свобода слова не потрібна, якщо вона загрожує офіційній релігії країни. Із ними погоджуються деякі європейські чиновники: в тій же Данії 2016-го фактично відновили дію закону про покарання за богохульство, покаравши чоловіка за спалення Корану (ця норма права не реалізовувалась в країні з 1946 року).

Втім, не лише богохульники стають «новими старими» злочинцями у наші дні. Законодавство Євросоюзу має ще декілька статей із розпливчастими формулюваннями. 9 країн карають за образу «честі держави»; наруга над державним прапором є злочином в 16 країнах ЄС, а образи на адресу уряду — в 13-ти. Наклеп є законодавчо затвердженим злочином в 23 країнах Європейського Союзу. Більшість країн передбачають суворіше покарання за образу представників державної влади, ніж за протиправні дії відносно пересічних громадян. Хоча деякі з нормативних актів рідко застосовуються і згодом відміняються; так сталося у Франції із законом щодо спеціального покарання за злочин проти очільника держави, який відмінили 2013 року після інциденту із арештом протестувальника, що вивісив образливий банер проти Ніколя Саркозі. Тим часом у Німеччині комік Йєн Бьомерманн (Jan Böhmermann) чекає на вирок суду через образу іноземного лідера — таким став результат його поеми із висміюванням Реджепа Тайіпа Ердогана, очільника Туреччини. Адже така відповідальність — за образу лідерів іноземних держав — діє в багатьох країнах Європи: теоретично, в Ісландії за це можна потрапити до в’язниці аж на 6 років.

«Ми постійно боремося із такими окремими законодавчими застереженнями в країнах, де свобода слова не настільки відкрита,» — зауважує Скотт Гріффен (Scott Griffen) із International Press Institute. Автократичні режими хутко запозичують відмовки західних країн для наступу на свободу слова. Китай та Росія звинувачують дисидентів у «пропаганді тероризму», «загрозі національній безпеці» чи «розпаленні міжетнічної ворожнечі». Під цю статтю можуть підпадати навіть публічні симпатії щодо корінного населення Тибету — саме так 19 місяців тюрми дістав китайський юрист Пу Жіканг (Pu Zhiqiang). Уряд Руанди запозичив практику кримінальної відповідальності із європейських законів щодо заперечення Голокосту — і тепер карає опонентів як тих, хто заперечує різанину 1994 року. Європейцям може бути смішно, але у Таїланді нещодавно засудили людину за сарказм відносно собаки короля. Важко втриматися від звинувачень у лицемірстві в бік жителів країн ЄС після того, як дізнаєшся, що у 13 демократичних країнах досі є кримінальна відповідальність за образу голови держави.

Була би мета — а спосіб «заткнути горлянку» тим, хто дратує, у режиму знайдеться. Хадія Ісмаїлова (Khadija Ismayilova), азербайджанська журналістка, яка оприлюднила скандальні подробиці щодо статків родини державного керманича, отримала поштою світлини, на яких було зображено, як вона займається сексом зі своїм бойфрендом у 2012 році. Ще тоді у її квартирі було встановлено секретну камеру. В листі також були погрози, що відео із «полуничкою» потрапить в інтернет, якщо вона не припинить розслідувати корупцію високопоставлених осіб. Вона відмовилася припинити свою роботу, і відео оприлюднили на сайті, який вважається таким, що належить до ресурсів опозиційної партії. Коли ж і це не спинило Ісмаїлову, її звинуватили в ухилянні від сплати податків і доведенні колеги до самогубства. Жодне із звинувачень не було підтверджене доказами, але її однаково засудили до 7 років в’язниці. Лише після міжнародної судової апеляції та кампанії із публічного розголосу цієї справи за участю великих країн панну Ісмаїлову випустили із-за ґрат 25 травня 2016-го. Навіть тоталітарні режими крізь публічну медійну ганьбу можна навчити поводитися цивілізовано. Доменний реєстратор №1 в Україні imena.ua

За матеріалами The Economist