ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ:
«—Капіталістичне суспільство потребує культури, що базується на візуальних образах. Йому доводиться продукувати велику кількість розваг, аби стимулювати купівлю та «знеболювати» ураження, надані класовою, статевою чи расовою різницею між різними його членами. І йому доводиться збирати величезну кількість інформації. краще експлуатувати природні ресурси, збільшувати продуктивність, підтримувати порядок, вести війни, давати роботу бюрократам. У камери, що знімає, є подвійні можливості — суб’єктизувати реальність та об’єктизувати її одночасно, ідеально слугувати усім перерахованим вище потребам і підсилювати їх. Камери визначають нашу реальність у два способи — як розвиненого індустріального суспільства з точки зору мас та як об’єкт для виживання (з точки зору тих, хто править цим суспільством).»
—Сюзен Зонтаґ, “The Image-World” (1973)
Упродовж 2015 року було знято більше цифрових фотографій, аніж за усі часи існування фотозйомки на плівку. Користувачі поділилися понад 2 трл світлин — це вдвічі чи й втричі більше, аніж зберігається на телефонах та жорстких дисках. А про відео можна і не згадувати.
Зонтаґ, можливо, щось передчувала в плані прискорення темпів зростання комерційної та приватної фотографії як медіаносія. Але вона і уявити не могла би, що станеться із темпами зростання фотозйомки усього за років 10 після її смерті. Апетити людства розгорілися, картинки усіх форматів та видів навіть піддаються математичному обчисленню та прогнозуванню:
(Кількість зображень, які ми можемо сприймати за секунду) × (Кількість секунд на активізацію камери за добу) × (Чисельність населення планети) = 10 × 57 600 × 7 400 000 000 = 4,3 квадрильйони світлин. Це — верхня межа споживання графічного контенту на добу — на рік вона сягає 1,6 квінтильйонів. Важко навіть уявити, скільки це фото.
Гадаю, не варто тепер пояснювати, чому в Facebook, Google та Twitter розгорнулось таке домінування відео як окремого контенту.
До картинок головним був Час
Жага людства до більшої кількості часу розгорталась у певний період за схожою агресивною зростаючою кривою. До промислової революції у годинників зазвичай не було хвилинних стрілок. Лише вкрай забезпечені люди могли дозволити собі до ХХ століття таку розкіш, як стежити за кожною хвилиною.
До 1840-х час був місцевим і дуже сильно відрізнявся. В кожному місті був власний годинник, а вже по ньому орієнтували свої механічні годинники приватні власники. Один і той же час у Піттсбурзі наставав на 27 хвилин раніше, аніж у Нью-Йорку, і ніхто особливо із того приводу не переймався.
Поширення залізниці призвело до порівняно швидшої міграції між різними містами та різним часом, аніж це відбувалося тоді, коли ви рухалися пішки чи верхи. І тому вимоги до Часу зросли. Аби поїзд приїжджав вчасно, а управління залізницею було економічно обґрунованим, треба було стажете за Часом більш прискіпливо — попри відстань, Час треба було мати спільний, скоординований та більш-менш точний.
Ринок пристроїв для контролю за точністю часу буквально вибухнув, і до 1870-х такий гаджет вже був потрібен усім, виникла мода на годинники та точність. У Парижі, в приватних резиденціях, на фабриках та у магазинах годиннків можна було купити собі… трохи Часу: спеціальний пристрій зв’язував підземними трубами ваш годинник із еталонним, і пневматична трубка через енергію стисненого повітря «підкачувала» ваш годинник та допомагала підлаштувати його до точного показника годин та хвилин. Це був передплачений сервіс; кімната, з якої виконувалась ось така процедура підлаштування часу, зображена на малюнку вище.
На початку ХХ століття Час став ресурсом. Перша Світова війна стала тим періодом ,коли у військових з’явилися наручні годинники, аби координувати синхронність вогневої підготовки та операцій на фронті. Тепер, коли у людства є комп’ютер та інтернет, потреба в точному підлаштуванні часу зросла ще більше — без цього не буде належним чином працювати синхронізація онлайн-послуг та протоколи передачі даних.
Сьогодні Час — непомітна субстанція, яка є скрізь і контролюється скрізь. Десятки міллісекунд відділяють нас від запуску додатків та перевірки показників поточного часу на iPhone, Android, Kindle, у стересистемі, ноутбуці, в мікрохвильовці, в телевізоре, приставці, тюнері кабельного телебачення чи цифровому будильникові — і всі вони здатні блискавично синхронізувати час. Але наше прагнення більшого обсягу Часу нікуди не зникло: біржеві брокери змагаються на соті частини секунду у тому, хто випередить своїх конкурентів при купівлі чи продажі акцій та прийнятті певних управлінських рішень.
Подібно до зображень, капіталізм, що переміг, потребує все більше Часу. Те, що в ХІХ столітті нікому би не спало навіть на думку, в ХХІ стало просто звичним явищем. Час ми досі помічаємо лише тому, що досі спимо (хоча і воліли би це робити якнайменше).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Все більше і більше картинок
До 2020 року 80% світу будуть володіти фотокамерою, котра буде підключена до світової мережі поширення графічного контенту за бездротовим зв’язком. Також вона матиме екран, який візуально підключатиме вас до такого контенту в усьому світі.
Смартфони досі вимагають від нас складної комбінації рухів, жестів, торкань, аби створити та зберегти чи поширити знімок чи відео. Але апетит розгоряється, і тому створюється все більше і більше фото та відеороликів, а часу на додаткові дії залишається все менше. Переносні камери мають про все подбати. Та й така технологія на сьогоднішній день вже існує.
Якщо скористатися пошуком на одному із найбільших світових торгівельних онлайн-манданчиків Alibaba, то ви зможете знайти десятки виробників із Шеньчженю, які виробляють портативні камери з підключенням по WiFi та якістю картинки в 1080р ціною менше ніж $50. Так, вони не виглядають так гламурно та привабливо, як їхні розпіарені «брати» та «сестри» від іменитих брендів, але якби такі камери випускали Apple чи Xiaomi, неважко собі уявити їхню ціну.
Першим провісником були окуляри Google Glass, хоча вони безперечно провалилися як споживацький гаджет, що досить дивно, адже переносна камера на момент появи окулярів із нею вже досить добре прижилась у інших пристроях.
Проект розумних окулярів із камерою зазнав поразки, бо створював набагато більше зображень, аніж здатен спожити і обробити людський мозок, ми не були готові до того, аби опинитися під прицілом постійної відео- чи фотозйомки. Наші апетити до графічного контенту ще не настільки зросли, аби «перетравити» постійний потік картинок. Зараз ці апетити «доростають» до потрібного рівня саме завдяки таким стартапам та компаніям, як Beme, Snapchat, Facebook, Twitch, Periscope. Технологія створення нарешті починає наздоганяти рівень споживання і навпаки.
Безкінечний потік фотографій
Що відбувається, коли зображення у такій кількості інтегруються у нашу повсякденну реальність? Ми стоїмо на порозі появи світу, в якому візуальний компонент та аудиторія, доступна на відстані, більше не є чимось ексклюзивним чи винятковим — але просто частиною рутини, звичайного споживання контенту аудиторією та індустрією розваг. Суперсила безмежного постійного віддаленого спостереження один за одним та за масою візуальних образів перетворюється на рутину.
Звісно, ніщо не можна уникнути в цьому світі — ми могли би опанувати наш невгамовний апетит до нових фото ще до того, як переносні портативні фотокамери стали обов’язковим атрибутом сучасності. Світ, який змальовувала Зонтаґ (повернімося до нашого епіграфу) — це світ похмурий та інструментальний: в ньому фотографії слугують інструментом керування та розділення суспільства на класи. Такий погляд на речі був цілком логічним з огляду на практику фотографії, яка існувала у 1970-і роки — коли володіння фотокамерою та розповсюдження готових зображень були обмежені колом лише обраних осіб, і більшість із них були досить впливовими у суспільстві. А в наш час все відбувається зовсім в інакшому ключі — коли портативні, переносні, малі камери стали предметом вкрай поширеним і змінили все.
Якщо чесно, немає впевненості, що в найближчому майбутньому ми булемо сприймати камери як щось окреме, а не інтегроване у вже існуючі гаджети. Камери просто стануть поштовхом до появи віддаленого бачення, нового зору, частиною складніших технологій, серед яких — і VR. Ми не засуджуємо і не шельмуємо Час як такий, то чому маємо робити подібне із Зображеннями та Пристроями, які допомагають ці зображення створювати? Ми вже стали носіями часу, годинниками (котрі маємо на руці, в телефоні, в планшеті, в комп’ютері) — тож час нам стати ще й камерами. А от що ми із цією новою здатністю зробимо, залежить вже від нас самих.
Джерело: medium.com/@mhkt