Хто вбив sharing-економіку

«Скільки людей в цьому залі мають вдома дрель?» — це просте питання 2010 року поставила Рейчел Боцман (Rachel Botsman), автор книги The Rise Of Collaborative Consumption, аудиторії під час TEDxSydney. Досить передбачувано руку підняли майже всі. «Ви будете користуватись цим гаджетом щонайбільше 12—15 хвилин протягом усього строку придатності цього інструменту. Хіба це не смішно? А все тому, що вам потрібна не дрель, а дірка у стіні».

Колективне споживання — ось про що вела мову Рейчел Боцман ще п’ять років тому. Тепер ми знаємо про це явище завдяки терміну «sharing-економіка». Американці нині переживають спад споживацьких настроїв на тлі економічної рецесії; стало популярним і навіть модним турбуватися про довкілля; а соціальні мережі та сайти дозволили спілкуватися і об’єднувати зусилля спільнотам, для яких це було складно раніше — і разом із сусідами вирішувати важливі питання, ділячись речами та гаджетами із тими, хто живе поруч. Життя у глобальному селищі — так можна охарактеризувати процеси економіки спільного користування.

Хто вбив sharing-економіку

Одразу низка стартапів вподобали ідею «колективного користування дреллю»: 2007-го стартував Ecomodo; Crowd Rent, Share Some Sugar та NeighborGoods — 2009-го; Thingloop, OhSoWe та SnapGoods — 2010-го.

Мас-медіа теж сподобалась ідея нової моделі користування речами та послугами. Журнал Entrepreneur 2011-го назвав проект NeighborGoods однією зі 100 найкращих компаній року, і важко було тоді знайти видання, яке би не написало про вигоди від спільного користування. Причому приклад Боцман із дреллю напряму цитували провідні бізнес-видання: подібні приклади можна побачити у тогорічних випусках TimeThe Guardian, The New York Daily News і навіть Wired.

Ідея приватних і колективних інструментів (і не лише для ремонту та будівництва, але й нематеріальних) захопила навіть керівника Airbnb Брайана Ческі (Brian Chesky): 2013-го в колонці для New York Times він знову звернувся до прикладу із дреллю. Проблема була в іншому: як влучно зауважив Адам Берк (Adam Berk), засновник Neighborrow — «Всі розуміють, що немає сенсу купувати власну дрель — і однаково їм начхати, вони йдуть і купують власну. Або ж просто довбуть стіну викруткою».

З восьми проектів, що були згадані вище і працювали на засадах економіки спільного користування, лише один досі «в строю» — це NeighborGoods. Після того, як закінчились посівні інвестиції, один із інвесторів врятував проект суто із власної зацікавленості у цій ідеї. Аудиторія проекту склала близько 42 тис осіб, з яких активними користувачами залишаються менше 10 тис. І в той час, як Airbnb та Uber стали гігантами сучасної економіки, сайт, на якому можна було позичити дрель у сусідів, так ніколи і не зміг стати популярним.

Замість того, аби породити проекти, що зменшують викиди, надлишкове споживання та надихають людей на соціальну взаємодію не лише в інтернеті, але й у реальному житті, економіка спільного користування трансформувалась — і її почали використовувати компанії, які ніколи не мали ніякого відношення до групових інструментів користування благами. Groupon почав приймати колективні знижки; Kickstarter почал збирати колективне фінансування проектів зі спільним завданням, але великою кількістю інвесторів, Airbnb та численні аналоги почали «ділитися» житлом — але брати за це сплату за ніч, неначе в традиційних готелях.  Uber та Handy почали «ділити» працю окремих найманих працівників на основі контракту, сплачуючи за кожну милю.  І навіть Netflix якось зуміли втрапити під «парасольку» sharing-економіки.

І хоча від оригінальної sharing-економіки залишились лише peer-to-peer сервіси із прокату авто RelayRides та Getaround і сайт прокату байків Spinlister, від концепції «всесвітнього селища» сучасна економкіа спільного користування вже давно відійшла. І більше того — вона померла.

Це була прекрасна ідея, котра важко прокладала собі шлях нагору, але потім загинула, і більшість навіть не помітили, як саме це сталося (наприклад, в декількох виданнях продовжували наводити приклад SnapGoods ще цілий рік опісля того, як стартап вже закрився). І схоже, що ніхто навіть не доклав зусиль, аби зрозуміти, як так сталося, що ідея, котра усім подобалась, котра викликала захват через практичний та соціальний її зміст, трансформувалась у надбання чистого капіталізму (чим економіка спільного користування і є на сьогоднішній день).

В усіх цих сервісах історія розпочиналася з того, що засновник співставив кількість випадків використання певного пристрою у своєму побуті та та можливості поділитися ним для того, щоби інші могли ним скористатися, а потім отримати пристрій назад для передачі іншим користувачам. Причому це ставлення імпонувало іншим людям — і тому усі проекти із економіки спільного користування мали практично нульовий бюджет на маркетинг і постійно працююче «сарафанне радіо». Але одного ентузіазму не достатньо, аби зробити з такого проекту серйозний бізнес, здатний приносити прибуток в довгостроковій перспективі.

І головне — це альтернативні витрати: з одного боку можна придбати дрель з доставкою, заплативши одного разу $30 і користуючись далі нею стільки разів в житті, скільки вам буде потрібно, а з іншого — сплачувати $15 на добу за користування лише декілька разів. Для переважної більшості людей видається вигіднішим перший варіант. Платформи спільного користування здебільшого орієнтовані на середній клас, який цінує свій час та співставляє рівень альтернативних витрат із здобутими можливостями. Якщо потрібно витратити більше часу, то краще один раз витратити більше грошей — от і уся логіка.

Те саме — із гіпотезами. Припущення про те, що спільне користування товарами чи продуктами могло би «прижитися» в офісах чи великих сусідських спільнотах спальних районів, в більшості проектів не підтвердилося. Забагато умовностей, забагато складнощів, додаткові дії та вимоги до учасників процесу — все це сповільнювало запити аудиторії та спроможність таких стартапів вижити і захопити відчутну частку ринку.

Найбільш успішні стартапи в сфері sharing-економіки стали такими завдяки ефективній роботі та прискоренню транзакційних процесів і скороченню витрат (а не їх збільшенню) для користувача. Крім того, чимало компаній просто використали «парасольку» економіки спільного користування для того, аби привабити аудиторію, хоча в кінцевому підсумку відійшли від первинної сутності цього поняття, про яке Рейчел Боцман розповідала 2010-го. Так чи інакше, класична модель sharing-економіки занепала і фактично померла — нині ми маємо справу зовсім із іншим видом спільного користування, хочемо цього чи ні.

За матеріалами: fastcompany.com

Читайте также:

20 трюков Google Поиска

Почему капитализм хочет нас съесть?

30 низкобюджетных маркетинговых идей для бизнеса

5 брендинг-трендов в 2019