«Читати не можна слухати» — чи справді аудіокниги гірші за звичний текст?

Якщо на засіданні книжкового клубу щиро зізнатись, що ви не прочитали обговорювану книгу, а прослухали її аудіоверсію, вас назвуть «чітером». Якщо у вашому місті книжкового клубу немає — вважайте, вам пощастило: ніхто не критикуватиме вас за любов до аудіокнижок. Навряд чи хтось зможе аргументовано пояснити, чому прослуховування не «зараховується» в якості читання — але постійні слухачі аудіокниг підтвердять, що регулярно чують зауваження на свою адресу (мовляв, прослуханий і прочитаний романи чи оповідання — це не одне і те ж).

statue-1558457_1280

Тексти вголос — і людський мозок

Психолог з Університету Вірджинії Деніел Віллінгем (Daniel Willingham) в своїй роботі багато досліджував неоднозначне ставлення до сприйняття літератури на слух. Він спеціалізується на методиках навчання читанню і минулого року навіть опублікував книгу про навчання сучасних дітей читанню книжок і проблеми, пов’язані з цим (наступного ж року він планує випустити книгу про проблеми з читанням у дорослих). Віллінгем втомився від порівняння рівноцінності прочитаної та прослуханої книги і опублікував спеціальний пояснювальний матеріал.

Задля підготовки науково обґрунтованої відповіді на запитання потрібно дослідити активність мозку людини під час читання та слухання книги. З точки зору когнітивної психології немає великої різниці між роботою мозку під час прослуховування та читання твору. Хоча більшість пересічних користувачів вважають, що процес прослуховування вимагає менше розумових та фізичних зусиль, тому й звинувачують «аудіочитачів» у літературному «шахрайстві»:

«— Якщо говорити про те, що слухачі книг “грають нечесно” — тоді вони повинні були б отримувати певну вигоду від заміни читання прослуховуванням. Читачі вважають аудіокниги полегшеною версією прочитаних, однак не можуть виокремити фактичні переваги. Доведено, що слухачі не набувають нових навичок та не досягають іншого результату, аніж ознайомлення з літературою під час читання у тиші, коли інформація сприймається зором.»

Професор пояснює суть роботи мозку зрозумілими поняттями, сподіваючись примирити читачів та слухачів за допомогою науки. Під час читання книги мозок людини опрацьовує 2 основних процеси: розшифровку, чи перетворення ланцюгів літер в слова, що мають певне значення; та осмислення матеріалу — розуміння сюжетної лінії, побудови історії тощо. Віллінгем наголошує, що вчені десятиліттями вивчали різницю між звуковим та візуальним сприйняттям інформації, і головний висновок — обидва процеси охоплення нової інформації дуже схожі між собою. Високий рівень кореляції результатів читання та прослуховування фіксували масштабні експерименти зі студентами в 1977 та 1985 роках. У першому випадку групи студентів слухали та читали однакове коротке оповідання із подальшим переказом змісту. Обидві групи показали приблизно рівний результат. У другому випадку вчені з’ясували, що ті студенти, які добре запам’ятовують прочитаний матеріал, так само вправно засвоюють нові почуті тексти. Ті ж, кому важко дається читання та запам’ятовування, демонструють слабші результати і з аудіо.

Візуали та аудіали

Читання має свою особливу характеристику — необхідність розшифровувати візуальні образи. Більшість людей за наявності постійної практики вже до кінця середньої школи привчає свій мозок до швидкого автоматичного сприйняття слів рідною мовою. Цей процес не обтяжує читання і не надає «пільг» слухачам книг. Стереотип про те, що слухати книги легше, аніж читати, з’явився ще й тому, що людина частіше відволікається від аудіокниги. Мовляв, мозок не так сильно завантажений текстом, тому і знаходить собі інші заняття. Та професор ототожнює такі відволікання із «читанням по діагоналі» (коли ми ледь охоплюємо оком нецікаві фрагменти книги та гортаємо сторінку далі). Порівняти ступінь неуваги читача та слухача важко, однак вчені знайшли спосіб порівняти кількість випадків, коли людина повертається до вже прочитаного, уточнюючи окремі деталі. За даними Віллінгема, з усіх рухів очима в процесі читання 10-20% припадає на перечитування. Більшість повторень відбувається тому, що читач з першого разу невірно розтлумачив слово чи термін; інша причина — спроба відновити в уяві сюжетну лінію.

book-436507_1280

У випадку із прослуховуванням матеріалу спостерігається явище так званої звуконаслідувальної пам’яті: коли слухач усвідомлено не дослухався до аудіо, однак мозок почув (а значить, зафіксував) інформацію.

Віллінгем пояснює: «— Кожен з нас потрапляв в ситуацію, коли запитання співбесідника зненацька виводить із глибокої задуми і в цей момент ви розумієте, що останні декілька хвилин геть не приділяли уваги тому, про що говорила інша людина. Ви вже збираєтесь перепросити за неуважність і просите повторити запитання — аж раптом згадуєте щойно почуте. Так відбувається тому, що мозок фіксує аудіоінформацію останніх 1-2 секунд, і коли ви терміново намагаєтесь пригадати, що ж вам тільки що говорили, — мозок люб’язно надає потрібні дані. Ви подумки прокручуєте назад почуте — аналогічно із процесом перечитування щойно проглянутого тексту.»

Висновок, який робить професор психології для всіх зацікавлених книгоманів: допоки мозок справді зосереджений на книзі, не має значення, читаєте ви її чи прослуховуєте. Процеси обробки інформації практично повністю ідентичні, а «якість» сприйняття матеріалу не відрізняється. Проте Віллінгем констатує, що навички читання з практикою постійно вдосконалюються. Вищезгаданий процес розшифровування тексту, швидкість засвоєння прочитаного — автоматизація цих процесів покращується з кожною новою прочитаною книжкою. І коли доводиться повертатись по тексту назад, щоб уточнити деталі сюжету — гортати сторінки легше, аніж перемотувати аудіофайл. Більшість слухачів книг відверто зізнається, що лінується «перечитувати» аудіокнигу.

БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:

Голос автора

Ще один важливий аспект — подача аудіокниги може суттєво відрізнятись від задуму самого автора, завдяки інтонаціям диктора, його голосу та музичному супроводу. Критики обговорюють літературну цінність аудіоматеріалу, адже не завжди автор особисто контролює процес перетворення тексту в звук. Сам Віллінгем пересвідчився у цьому, коли виявилось, що аудіоверсія однієї з його робіт змінює сприйняття всього змісту книги: змінені акценти та наголоси в окремих реченнях. А серед фанатів читання є стереотип, що сприйняття книги не в тій манері, яку задумав автор, прирівнюється до того, що ви не читали текст взагалі. Саме через видозмінені аудіокниги і виникає звинувачення у тому, що «аудіочитачі» махлюють: «Ти ж не читала, а слухала цей твір!»

Віллінгема найбільше бентежить той факт, що процес читання для деяких користувачів перетворився на привід для гордощів. Вихваляння не тим, що ви ознайомились з новим літературним твором, а саме своїм процесом читання — нова шкідлива звичка, що походить з часів шкільних літературних олімпіад. Справді, оскільки читання не можна віднести до улюбленого дозвілля чималого відсотка сучасної молоді, ті, хто все ж знаходить на це час і натхнення, бажають донести інформацію якомога більшій кількості людей (принагідно висловлюючи зневагу до слухачів книг): «Звідси і походить негативне ставлення до аудіокниг. Ті, що пишаються своїм читанням, зневажливо ставляться до тих, хто використовує практичний підхід та слухає книги на ходу». Але науково обґрунтованих приводів для такого вихваляння не існує — так і знайте.

Джерело: Science of Us