Постійні жарти про гіків-соціофобів, звичка казати про себе «я не люблю людей» чи «намагаюся уникати таких натовпів» — одна із модних «фішок» середньостатистичного інтернет-користувача. Насправді про соціофобію ми нічого не знаємо — а якщо вам кортить посперечатися, почитайте спочатку розповідь Марка Чу-Керрола (Mark Chu-Carroll), доктора комп’ютерних наук, програміста-професіонала, котрий працює у проекті Mesos/Aurora для компанії Twitter. А ще він страждає на психічний розлад, відомий як «соціальна тривожність» (social anxiety). У особистому блозі він вирішив розповісти, як живеться із цією проблемою і чому люди абсолютно нічого не знають про справжню соціофобію.
Я тривалий час думав написати про це. Можливо, навіть вже декілька років. Гадаю, настав час розповісти про себе докладніше.
Раніше у своєму блозі я вже згадував, що мав психічну хворобу. Але ніколи не вдавався до деталей. Для цього є чимало причин, але чи не найбільша із них — той факт, що оприлюднення подібних деталей про себе дійсно лякає. В мене є дві проблеми психологічного характеру — раніше я вже писав про те, що лікувався від депресії. Але не згадував ніколи про те, що маю надзвичайний рівень соціальної тривожності.
Як на мене, депресія — не така вже й важлива штука. Не кажу, що депресія — це несерйозно. Навіть не кажу, що у моєму випадкові депресія була несерйозною. Але для мене лікувати депресію легко. Я — один із тих щасливців, котрі добре реагують на медикаментозне лікування цієї проблеми.
У минулому коли я вперше зрозумів, що щось не так, і коли я збагнув, що те, що я відчуваю (або не відчуваю), — це і є ознака депресії, я рушив до лікаря. Під час перших відвідин я отримав рецепт на антидепресант Zoloft. За 2 тижні мені покращало, між 5 та 6 тижнем після початку прийому ліків я цілком відновився після цього періоду депресії.
Я не одужав повністю, завжди є ризик повернення депресії під впливом певних факторів, яким я опираюся. Депресія нікуди не йде, але нею можна керувати. Допоки я це усвідомлюю, депресія не має значного впливу на моє життя.
З іншого боку, я страждаю на соціальну тривожність. І для мене це — реально значна проблема. Це — явище, котра цілковито визначає і підкоряє собі моє життя. Якщо про депресію говорити складно, то говорити про СТ (соціальну тривожність) — взагалі набагато складніше.
Люди погано реагують на звістку про те, що у тебе депресія; а на інформацію про СТ реакція набагато гірша. Якщо депресію розглядають як прояв слабкості, а не хворобу, то СТ сприймають так, неначе це жарт.
Але це — не жарт. Для тих із нас, хто долає СТ, це — джерело великого болю. Я завжди боявся про це говорити. Справа в тім, що про такі явища і речі, як СТ, дуже важливо говорити. У нашому суспільстві панує надзвичайна стигматизація душевних хвороб та розладів. Я переконаний у тому, що такий стан речей має змінитися. І єдиний спосіб змінити це — перестати ставитися до таких явищ, як СТ, так, ніби це щось, чого треба соромитися чи приховувати. І ось чому я хочу поговорити про цю проблему.
СТ — це частина мене, і я не можу її уникнути. Але можна про це говорити. І я можу сказати вголос дітям, які опинилися у ситуації, схожій на мою 30 років тому: «Так, бути таким — це повна лажа. Але попри це, ви можете жити хорошим життям. Ви можете знайти друзів, яким буде небайдуже щодо вас; знайти партнера, який вас полюбить; побудувати успішну кар’єру та жити». Навіть якщо СТ ніколи не зникає, і ви завжди відчуваєте через це певний біль, ця хвороба не має керувати вашим життям. Ви все ще можете бути щасливі.
Почати я хотів би з того, що таке СТ. Маю лише одне зауваження на початку: я і в будь-якому випадку, що стосується проблем зі внутрішнім сприйняттям, я можу говорити про власний досвід і про те, як я відчуваю цю проблему, відчуття та досвід інших людей можуть значно відрізнятися від моїх. Все описане далі — лише мій власний досвід.
Що таке СТ
Пояснити це звичайними словами важко, найближче до істини — абсолютне знання, що я — потвора, яка відчуває паніку через те, що от-от люди з’ясують, хто я є насправді; на глибинному фізичному рівні я відчуваю, що люди от-от з’ясують, хто / що я таке, і за це зненавидять мене, а після того одразу атакують мене, зашкодять мені, обернуться проти мене.
Я прекрасно знаю, що це — неправда. Я можу мати подібний набір відчуттів навіть щодо власних найближчих друзів — людей, які завжди мене підтримають, які нічого ніколи не зробили би, аби нанести шкоду мені. Але в глибині душі, на рівні підсвідомості, я розумію, що що б мені не підказувала свідомість, я буду поводитися та реагувати так, як раптом захоче моя підсвідомість.
І щоразу, як я входжу до кімнати, переповненої людьми, коли заходжу до магазину, коли піднімаю трубку телефну, коли підходжу до співробітника із запитанням, — ось так я себе відчуваю. Цей страх, потреба втекти, впевненість, що я облажаюся, і те, що коли я облажаюся, то мене засудять чи й того гірше.
Все погіршує той факт, що через напади СТ люди навколо мене починають вважати мене диваком, а відтак рівень СТ через це ще більше зростає. Коли ти приділяєш частину своєї уваги на те, аби взяти себе під контроль і не поринути у суцільну паніку, ти менше уваги приділяєш людям, з якими взаємодієш. І найгірше, ти починаєш поводитися дивним чином, тому що ти «випав» із певної важливої соціальної норми, із їхніх очікувань.
Це не так вже й мало, адже люди — істоти соціальні, нам треба контактувати з іншими, ми без цього жити не можемо. Але всі мої спроби взаємодіяти із людьми завжди забарвлені страхом. Мені з цим доводиться боротися щодня, що би я не робив. Кожен мій рух, кожен крок, кожна людина, з якою я взаємодію, забарвлені страхом. Це відбувається постійно. Коли люди говорять про СТ, вони зазвичай трактують це як прояв надмірної сором’язливості. Насправді таке тлумачення не дає справжнього розуміння суті СТ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Як і через що виникає СТ
СТ — свого роду різновид пост-травматичного стресового розладу; хоча зазвичай про ПТСР — це щось серйозне, і важко себе втиснути у ту ж категорію, як і люди, що пережили важку реальну травму. З медичної точки зору ПТСР та СТ — це явища одного порядку.
Про своє минуле я трохи писав раніше. У мене було непросте дитинство; зазвичай при цих словах думають про родинні проблеми, але моя ситуація була далека від подібної. У мене була чудова родина; мої батьки та брати і сестри були / є чудовими людьми. Але в школі мене постійно «травили». Я був дуже маленьким хлопчаком (це тепер я височезний, а тоді на момент вступу до старшої школи заледве мав 5 футів зросту). Худий немов жердина, гіперактивний, малий на зріст хлопчак-ґік — ось ким я був. Такого гріх не травити.
Але справа не лише у словесних образах. Мене били регулярно. Всякі злі жарти чи словесні перепалки і дрібні капості — це суцільні дрібниці. Зі мною це зазвичай не траплялося, мене просто били по-серйозному. Зокрема, якось у спортзалі мене збили з ніг, схопили за палець і зі словами «а що буде, як я буду почуватися, якщо зламаю це?» — і зламали мені пальця. Ось таким було моє життя з моменту вступу до 5-го класу і аж до випускного. Відповів на питання вчителя у класі? Ось і приключка вибити з мене дух. Не відповів? Теж варто відгамселити мене як слід: я мав би відповісти, аби вчитель їх не чіпав.
Справи не обмежувалися виключно подіями у школі. Мій будинок регулярно нівечили вандали. Нам перерізали газові труби. Хтось випалив свастику на вулиці навпроти нашого будинку. Нам стільки разів нищили поштову скриньку біля будинку, що ми просто зробили переносну скриньку і забирали її вночі в будинок. Втративши можливість руйнувати поштові ящики, вони спалили дерев’яне відділення пошти.
Почувши про таке, ви певно запитаєте: «А де ж був директор чи адміністрація в час, коли відбувалися усі подібні речі?» Відповідь — їм було начхати. Директором була колишня сестра милосердя, котра вважала, що не варто карати дітей. Якщо один підліток вдарив іншого, не варто казати їм, що бити інших — це погано. Треба сісти та поговорити з такими розбишаками про безпеку поводження, що руки треба тримати при собі — і що варто робити, аби не розпускати рук.
Після інциденту зі зламаним пальцем батьки не на жарт перелякалися і звернулися до директорки та заступника директора — у відповідь отримали купу зауважень та розлючений вигук «ви що, хочете аби ми до вашого чада озброєного охоронця приставили?». На жаль, мої батьки не вірили у силу судових позовів, вони не стали судитися зі школою та не отримали за цей позов належних грошей, які би дозволили віддати мене у приватну школу. Тому я мав страждати далі.
Навіть тепер я би залюбки відшукав цю директорку, аби пояснити їй, яка вона збіса доконана ідіотка і як їй має бути соромно за те, як погано вона справлялася зі своїми обов’язками. Завданням директора має бути створення безпечного шкільного середовища для учнів — і вона найгіршим чином із ним не впоралася і навіть ніколи не мала й найменшої ноти каяття за всі ті безчинства, що відбувалися у її школі.
Вже 30 років минуло, як я випустився; але важко просто залишити позаду щоденне насилля над людиною, якщо воно триває з 10 до 18 років і при цьому цілком перебудовує твою особистість. Результатом тих подій стала СТ — так я став тим, ким став.
Як впливає СТ на щоденне життя
Перш за все, у мене практично немає соціального життя у звичному для усіх сенсі. У мене є невелика група близьких друзів, яких я не бачу надто часто, і мені вкрай складно зустрічатися із новими людьми. Навіть із тими, кого я знаю тривалий час, я не почуваюся комфортно, якщо перебуваю із ними разом надто довго. Інколи мені потрібні соціальні контакти, але більшість часу я краще побуду усамітнено у спокійному місці, де мені не доведеться думати, що подумають про мене інші люди. Мені би хотілося би частіше соціалізуватися, комунікувати з багатьма людьми, з якими я познайомився завдяки особистому блогу, і я би навіть хотів з ними зустрітися але ніколи не роблю цього. Навіть коли у мене міняється відчуття дискомфорту, я однаково усіма способами уникнути особистої зустрічі (бо переконаний, що люди завжди знайдуть причину відкинути мене, я бачу готовніть мене відкинути навіть там, де цієї готовності і близько нема).
У професійному сенсі це теж відображається «хвилями» на моїй продуктивності та результатах. На будь-якій роботі, де треба просувати самого себе, СТ — це величезна проблема для людини.
Одного разу я навіть втратив через це роботу. Мене не звільнили лише тому, що я звільнився сам, тому що було очевидним, що звільнення неминуче, а тому не було сенсу сидіти і чекати, поки тебе «попросять». У той момент мій менеджер з’ясував, що я лікувався від СТ — і з того моменту перестав довіряти будь-чому, що я казав будь про що. А стан речей погіршував ще й той факт, що він був менеджером проекту, який на 2 роки перевищив відведений на виконання строк, і йому потрібен був «цап-відбувайло». Такий місцевий «божевільний», який би став мішенню для критики та усіх нищівних висловлювань.
Одного разу він звинуватив мене у некомпетентності, застосувавши в якості аргументу мою власну програмну модель, котру я використав під час написання своєї докторської дисертації. Попри те, що після робочої зустрічі та впровадження нового фрейморку на основі цієї моделі всі мої колеги були сповнені ентузіазму від моєї пропозиції, від коду, який я запропонував, мій менеджер на приватній зустрічі звинуватив мене у тому, що моя хвороба шкодить моїй здатності приймати об’єктивні рішення та створювати виключно асинхронний код.
Я залишив цю компанію. На щастя, талановиті програмісти-інженери у Нью-Йорку користуються неабияким попитом, тому пошук нового місця роботи не став для мене проблемою. З того часу я декілька разів змінював роботу. На щастя, СТ ніколи не був на жодній із цих робіт проблемою для мене. Для мене проблемою є лише звичка постійно «загубитися у натовпі», аби якомога менше людей помічали роботу, яку я роблю. Але я вже практично опанував уміння долати цю проблему. Це було нелегко, але я упорався.
Після невдалого досвіду я почав ретельно вивчати культуру роботи в конкретній компанії, куди хотів влаштуватися на роботу, намагався поспілкуватися з людьми в компанії після отримання робочого офера, але до того, як прийняти пропозицію про початок роботи — щоби побачити, які ці люди реагують на мене. Якщо їхня реакція на мене не подобається мені самому, і я бачу, що наша подальша взаємодія може спричинити конфлікт, мені легше пошукати іншу роботу, де не виникатиме такої проблеми. Як я вже казав, посада software engineer у Нью-Йорку в наш час — це гарна робота, вакансій безліч, і я можу дозволити собі відхиляти офери від компаній, які мені не подобаються.
Так, я трохи божевільний. Писати про це — важко і лякає мене. А опублікувати це — і того гірше. Але гадаю, це важливо написати про таке.
Попри всі мої проблеми, я непогано живу. Я одружився на прекрасній жінці. У мене є двійко розумних щасливих дітей. У мене є чудова робота, я працюю з людьми, які мені подобаються і з якими мені комфортно працювати, і я їм — схоже — теж подобаюся. До цього мене вів довгий важкий шлях, та я щасливий, що став тим, ким став.
Я декілька місяців працював над тим, аби написати цей текст, гадаю, настав час просто описати все це. Всі питання стосовно СТ, мене та того, як можна упратися із подібними проблемами в особистому житті — а також розповіді, як ви самі упоралися із подібними проблемами (на умовах анонімності) можна надсилати на адресу markcc@gmail.com. Ось така історія СТ одного програміста.
Джерело: Good Math/Bad Math