Мережевий нейтралітет: вбивство чи початок нової війни?

14 грудня 2017 року вже увійшло в історію як день, коли Федеральна комісія зі зв’язку США (Federal Communications Commission, далі – FCC), попри переважну опозицію з боку Конгресу, технічних експертів, організацій та, звісно, простих користувачів, проголосувала за ліквідацію «Постанови про відкритість мережі інтернет за 2015 рік» (Open Internet Order-2015) та встановленого нею захисту мережевого нейтралітету. Назва нової, прийнятої 14 грудня, постанови іронічна – «Відновлення свободи Інтернету». Про те, що, власне, сталося та можливі наслідки – у збірному перекладі статей з Recode, Techcrunch і Wired.

44fcc

Витоки

Голова FCC Аджит Пай (Ajit Pai), який і запропонував скасування постанови за 2015 рік, назвав правила, що застосовувалися до сьогодні, «деспотичним регламентом адміністрації Обами». Однак, слід розуміти, що питання мережевого нейтралітету існувало задовго до появи Обами в Білому домі.

Усе нове – це добре забуте старе. От і явище, яке ми сьогодні називаємо «дебатами щодо мережевого нейтралітету», насправді – перефразування класичного питання: як власник мережі повинен розпоряджатися трафіком? Які права, якщо вони взагалі існують, є у користувачів мережі, а які – у її власників? Подібне питання виникало ще 500 років тому, але стосувалося інших мереж – залізниць, доріг, мостів. Зміщення акценту на мережі комунікацій відбулося десь у 1970-х роках, коли у США панувала монополія компанії AT&T у галузі зв’язку. Наприкінці 1960-х років, FCC адміністрації президента Ніксона намагалася збільшити перспективи конкуренції на телефонних ринках. Тоді AT&T дотримувалася ідеології «Єдиної системи», яка означала, що виключно цей гігант повинен контролювати всіх і вся, так чи інакше пов’язаних з мережею.

FCC ж зацікавилася новою групою компаній, які працювали «за рамками» загальнонаціональної мережі AT&T. Це були новостворені на той час компанії, які сьогодні – лише частина історії, як-от Tymshare, National CSS, CompuServe і Dial Data. Ці компанії пропонували підприємствам комп’ютерні послуги «за рамками» мережі. Вони були «пращурами» сьогоднішніх «позарамкових» компаній на кшталт Netflix, Wikipedia, Google… На жаргоні того часу такі компанії називалися постачальниками «послуг з обробки даних». FCC визнала їх потенціал і важливість процесу, який був названий «злиттям комп’ютерних технологій та технологій зв’язку».

У 1971 році комісія оголосила, що галузь обробки даних «є рушійною силою американської економіки», і прогнозувала, що «її значення для економіки зросте у майбутньому». Проте, також було зрозуміло, що нова галузь, яка працювала на лініях AT&T, могла бути знищена монополістом. Цитата із заяви комісії за 1976 рік:

«— Ми стурбовані можливістю того, що [компанії групи Bell] можуть сприяти власній діяльності з обробки даних, надаючи своїм конкурентам послуги гіршої якості, використовуючи перехресне субсидування, некоректне ціноутворення щодо загальних послуг, наданих ними, а також внаслідок іншої діяльності, що суперечить розвитку конкуренції».

Тож, вже на кінець 1970-х років комісія встановила перші правила, призначені для захисту «позарамкових» послуг від дискримінації або несправедливого ставлення AT&T. Станом на 1976 рік вже існувала робоча структура, яка уможливлювала розрізнення «основних» послуг зв’язку і тих, які тоді називалися «удосконаленими» послугами, тобто еквівалентами сучасних програм на кшталт Skype чи мережі інтернет. Основна мета цих правил полягала в тому, щоб захистити матеріал «у» мережі від мережі, яка його передавала. Тож ці правила справедливо називають «першими» правилами мережевого нейтралітету або прямим предком сучасних правил.

Приблизно в той самий час група легендарних інженерів працювала над розробкою основних операційних протоколів майбутньої мережі інтернет. Серед ключових особливостей інтернету був його «багатошаровий» дизайн. Мета інтернету полягала у тому, аби мати можливість під’єднатися до будь-якої мережі та підтримувати будь-яку програму, тобто бути «нейтральною» мережею. Дизайн мережі слідував принципу «з кінця в кінець», тобто користувачі мережі, а не її оператор, визначали її призначення. Як і перші правила FCC, описані вище, таке функціонування, насамперед, передбачало принцип недискримінації, тобто власник мережі не міг на власний розсуд обирати, для чого вона використовується. Ця нова філософія дизайну суттєво відрізнялася від тодішньої філософії компанії AT&T, яка акцентувала увагу на централізованій організованій мережі, що спеціалізувалася на конкретних цілях, звичайно, наслідуючи телефонну мережу.

Не дивно, що така політика задовольняла AT&T, але лишала мізерний вибір зовнішнім користувачам, компаніям-стартапам й іншим інноваторам, які не входили до AT&T. На противагу, принцип «з кінця в кінець» більше задовольняв зовнішніх користувачів мережі, які могли впроваджувати інновації без дозволу власника мережі. Саме на цьому підґрунті – відкритості інтернету – були побудовані програми, без яких ми не уявляємо життя сьогодні – спочатку всесвітня Мережа та електронна пошта, а потім потокове відео й соціальні мережі.

Ера широкосмугового інтернету

Сучасні дебати щодо мережевого нейтралітету почали окреслюватися на початку ери широкосмугового інтернету, десь у 2000 році. У 1990-х роках більшість людей отримували доступ до інтернету за допомогою комутованих послуг, які у Сполучених Штатах надавалися такими компаніями як AOL і CompuServe і тисячами невеликих незалежних інтернет-провайдерів. Ці фірми технічно залежали від телефонної мережі, а їх захист забезпечували правила, прийняті ще у 1970-х роках, що забороняли дискримінацію з боку телефонної компанії. Однак, у міру того, як телефонні та кабельні компанії почали розгортати широкосмугові мережі наприкінці 1990-х років, використовуючи високошвидкісні (на той час) технології DSL і широкосмугові кабелі, питання, які вперше постали у 1970-х роках, набули нової форми: як власники кабелів, що становлять фізичну мережу, використовуватимуть додатки, що «працюють» на цих кабелях?

Мотиви власників широкосмугових носіїв були неоднозначними. З одного боку, продавці широкосмугового зв’язку хотіли мати більше споживачів, які б підключалися до мережі та платили (більше) за широкосмуговий зв’язок. На той час безліч споживачів вже звикли отримувати «весь» інтернет від провайдера, а не лише кілька схвалених сайтів. Стратегія «саду за ґратами» компанії AOL, яка надавала користувачам доступ лише до тих сайтів, які платили компанії, більше не працювала.

Однак, одночасно у постачальників широкосмугового доступу були як стимули, так і засоби для блокування, гальмування або створення загрози для роботи деяких програм або сайтів. По-перше, деякі з нових інтернет-додатків, як-от послуги зв’язку за допомогою VOIP або потокове відео безпосередньо конкурували з послугами теле- чи відеооператорів. По-друге, постачальники телефонних і кабельних послуг хотіли використати свій контроль над доступом, аби стягти більше грошей, або з нових сайтів, або з клієнтів.

8 лютого 2004 року колишній голова FCC Майкл Пауелл (Michael Powell) виголосив промову під назвою «Чотири свободи в інтернеті» (за зразком «Чотирьох свобод» Рузвельта). Відзначаючи зростання обмежень на широкосмугове використання, Пауелл заявив, що у користувачів інтернету повинні бути:

  1. Свобода доступу до контенту
  2. Свобода використання програм
  3. Свобода користування особистими пристроями
  4. Свобода отримувати інформацію про план обслуговування

Незабаром ці «права» користувачів отримали юридичну силу. У 2005 році невелика телефонна компанія та DSL-провайдер у штаті Північна Кароліна під назвою Madison River почала блокувати Vonage, популярну на той час програму VOIP. Пауелл оштрафував Madison River і постановив зупинити блокування. Завдяки цим діям FCC перетворила основні правила мережевого нейтралітету в режим, обов’язковий до виконання.

Адміністрації Джорджа Буша та Барака Обами продовжували втілювати правила мережевого нейтралітету Пауелла в життя. Але приблизно у цей самий час перед FCC постала нова проблема. Пауелл й інші голови FCC, які прийшли після нього, – Кевін Мартін (Kevin Martin) та Юлій Генаховський (Julius Genachowski) – припустили, що виконання правил мережевого нейтралітету можна забезпечити, використовуючи частину Закону про телекомунікації (Telecommunications Act), відомої як Заголовок I. Оператори оскаржили це у суді, і в двох рішеннях суди визнали, що агентству бракувало повноважень для забезпечення виконання правил мережевого нейтралітету в обраному вигляді. Однак, суд не виключив застосування іншої юридичної бази, а в одному з рішень суд навіть натякнув, що FCC може застосувати іншу частину Закону – Заголовок II.

Початок ХХI століття ознаменувався бурхливим розвитком галузі. Компанії, що були стартапами на початку баталій за мережевий нейтралітет, як-от Google, Amazon чи Facebook, перетворилися на гігантів. А «позарамкове» телебачення, очолюване Netflix і Sling TV, стало справжнім конкурентом традиційних телеканалів, повторюючи історію VOIP-послуг і традиційного телефонного зв’язку.

Всупереч правилам мережевого нейтралітету, широкосмугові оператори знайшли інший спосіб стягувати більше грошей з інтернет-індустрії, зосередившись на потоковому відео. За інформацією операторів, Netflix використовував надто багато пропускної здатності, тож мав за це платити; Netflix відповів, що високошвидкісне широкосмугове з’єднання використовували користувачі, які вже за нього заплатили, а обов’язок операторів – давати своїм користувачам те, чого вони хотіли. Починаючи з 2012 року, деякі оператори широкосмугового зв’язку, на чолі з Comcast, відмовилися оновити порти, на яких здійснювався трафік Netflix, хоча ціна питання була незначною. Це призвело до буферизації та затримок, поставивши під сумнів базову бізнес-модель Netflix.

Comcast, Time Warner Cable й інші вимагали й отримали нові платежі від Netflix в обмін на те, що вони дозволили, аби трафік здійснювався, як і раніше. Цій новій формі викачування коштів завадив у 2015 році новий голова FCC Том Уілер (Tom Wheeler), який зміцнив правила мережевого нейтралітету, використавши Заголовок II Закону про телекомунікації. Нові правила Уілера також були оскаржені у суді, але в 2016 році рішенням апеляційного суду правила були визнані законними в повному обсязі. Таким чином, правила мережевого нейтралітету, які отримали певне юридичне закріплення у 2005 році, отримали повне юридичне закріплення.

Радикалізм пропозиції Пайя

На початку 2017 року Трамп призначив головою FCC Аджита Пайя, противника правил мережевого нейтралітету. Невдовзі FCC оголосила, що правила мережевого нейтралітету необхідно переглянути. Згодом було оголошено план скасування правил мережевого нейтралітету в повному обсязі та їх заміни режимом «прозорості», виконання якого контролюється іншим агентством – Федеральною торговою комісією (Federal Trade Commission). Тобто FCC фактично оголосила, що збирається відмовитися від будь-якої ролі у здійсненні контролю за тим, як телефонні та кабельні оператори розпоряджаються трафіком у своїх мережах. Застосування нової постанови на практиці означає, що уряд США більше не матиме правил, які вимагають від інтернет-провайдерів однакового ставлення до веб-трафіку. Широкосмугові оператори зможуть стягувати додаткову плату з третіх сторін за швидшу передачу контенту. Навіть попри те, що FCC вимагатиме, аби телекомунікаційні компанії прозоро демонстрували ці домовленості, критики стверджують, що така практика завдасть шкоди компаніям-стартапам, які просто не можуть дозволити собі сплачувати подібні збори операторів.

І от 14 грудня FCC відбулося історичне голосування. Результат: 3 голоси «за», 2 – «проти». Члени комісії Клібурн (Clyburn) і Росенворсель (Rosenworcel), які голосували «проти», не стали стримувати обурення. Клібурн навіть заявив, що боротьба за мережевий нейтралітет на цьому не закінчиться. Адже FCC не належить вирішальне слово. Рішення комісії однозначно буде оскаржено у судовому порядку вже до початку різдвяних і новорічних канікул.

БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:

Джерела: Wired; Techcrunch; Recode, переклад підготувала Ірина Гоял, спеціально для «Блог Imena.UA»

Читайте также:

5 причин, чому Web 3.0 менш безпечний, ніж Web 2.0

Як не заплутатися: детально про стандарти та специфікації USB

10 найстрашніших комп’ютерних вірусів в історії

Звіт «Туман війни» від Google або як війна в Україні змінила ландшафт кіберзагроз