Років 10-12 тому армія США могла бути готовою до нападу будь-якого супротивника — лишень не до того, який справді зашкодив здоров’ю сотень солдатів на Близькому Сході. А все почалося із звичайного полум’я. Коли немає можливості переробляти чи утилізувати сміття, вогонь стає головним помічником і санітаром. Наслідки цього «швидкого рішення» ми можемо побачити лише тепер — а тоді здавалося, що вогонь вирішує безліч проблем.
Що тільки не горіло біля військових баз
Солдат Ніколя Плантіко спалював мертвих псів. Сержант Томас Дж. Бреннан кидав у вогонь літій-іонні батареї, вогнестійкі костюми та пластикові хімічні ємності, нейлон, шини, дроти та брезент. Сержант Білл Муді спалив 500 буханок цвілого хліба. Старший сержант Луї Левек спалив списані двоярусні ліжка. Рядовий Джонні Стівенсон спалював пластикові пляшки, бо він любив, як вони сичали у вогні. Піхотинець Денніс Сен-П’єр спалював радіобатареї. Інші військоів спалювавли безліч сміття, армійських відходів і навіть батарей, акумуляторів та решти зброї, аби та не дісталась талібам. Інколи американські армійці спалювали ще й людські рештки та залишки «роботи» польових військових лікарів. У вогонь кидали автомобільні покришки та шматки понівечених ворожими обстрілами «хамерів», журнали та газети, книжки та агітаційні матеріали; рештки їжі та пластикові контейнери; закривавлений одяг поранених та перев’язочні матеріали; реактивне паливо та сміття усіх видів.
Виникли сотні відкритих сміттєвих звалищ по всьому Афганістану та Іраку, в безпосередній близькості від локацій, де жили американські солдати, де вони працювали, їли і спали. Ями для спалювання сміття горіли вдень і вночі, багато хто з них працювали цілодобово, 7 днів на тиждень. Були невеличкі ями, які слугували для утилізації відходів невеличких армійських груп, і масивні промислові згарища, які приймали для спалювання нескінченний потік відходів Збройних сил США. Табір Спейчера в Іраку створював стільки сміття, що біля нього одночасно палали 7 ям для спалювання відходів. На піку сплеску «сміттєвої» кризи, як свідчать дані Military Times, найбільша із ям для спалення сміття утилізувала понад 200 т відходів щодня.
Велика частина відходів в боксах була токсичними, і спалюючи їх, армійці випустили в повітря цілий летальний «букет» забруднювачів: тверді частинки, летючі органічні сполуки, вуглеводні, нейротоксини. JP-8, паливо для реактивних двигунів часто використовується для підпалу сміття, — і воно випускає у повітря хмари бензолу, відомого канцерогену. Аналіз, проведений на зразках пилу з табору Кемп Вікторі в Іраку, виявив небезпечні рівні частинок міді, заліза і титану. Інші дослідники виявили діоксин, канцерогенний хімікат, що входив до сумнозвісного Agent Orange, що його використовували у часи війни у В’єтнамі. Спалювання пластикових пляшок та стаканів спричиняє викид діоксину та соляної кислоти, діоксину, бензолу та інших канцерогенів.
Під владою попелу
«Попіл вкриває все», — згадує Леон Рассел Кіт, військовий підрядник, який був у одному із найбільших військових таборів і давав свідчення на слуханнях в Сенаті у 2009 році. — «Попіл вкривав наші ліжка, наш одяг, підлогу». Щільний чорний дим валив у казарму. Кондиціонери задували попіл всередину. Попіл фарбував простирадла. Солдатські зуби почорніли від сажі. Сажа випадала чорним снігом на місцевих жителів, на американських військовослужбовців, на іракських ув’язнених, іракських співробітників виправних установ. Один солдат описав дим як густий туман, наче у Сан-Франциско. Інший назвав його «пилюкою». Колір диму змінюється в залежності від того, що горіло в той день — він може бути синій, чорний, жовтий чи помаранчевий. Але в основному — чорний. І кожен вдихав його.
Ями для спалювання сміття мали були тимчасовим, недосконалим заходом на час термінового військового вторгнення на нову територію. Але з часом сміттєспалювальні майданчики стали приватним прибутковим бізнесом. Компанія Kellogg Brown & Root, яка керувала сміттєспалювальними ямами як частиною матеріально-технічного забезпечення, мала контракт загальною вартістю у $35 млрд в Афганістані і Іраку. Цей підрядник пішов на спалення відходів у відкритих ямах протягом багатьох років, навіть після того, як уряд виставив вимогу до більш екологічної утилізації армійських відходів .Військове керівництво знало, що сміттєспалювальні ями створюють небезпеку для солдатів — попередження про це звучали від інженерів підрозділів біологічної безпеки ще у 2006 році.
Минуло трохи часу — і військові почали хворіти. Уже в 2004 році, ветерани армії США, що служили поруч з ямами для спалення сміття, почали скаржитися на цілий «букет» невідомих симптомів, що проявлялися інколи одночасно: астма, синусит, бронхіт, пронос із невстановленої причини, хронічні нежить або кашель, сильні головні болі та болі в животі, виразки, ураження кінцівок, хронічні інфекції. Багато хто викашлював чорний слиз, яку між собою армійці називали «іракською гниллю». У декого розвивалися ракові пухлини у легенях, мозку, кістках і на шкірі, почалася лейкемія. Інші страждали від важких респіраторних захворювань, в тому числі від хронічної обструктивної хвороби легень і бронхіоліту, рідкісної і часто смертельної хвороби легенів, для якої немає ніякого лікування.
Ті, що шукають правду
Рік Ламберт, підполковник армії США у запасі, працював в Kellogg Brown & Root в Іраку і Афганістані в період з 2003 по 2009 — в цей час він страждав від висипу, кривавого кашлю та задишки. Незабаром після повернення додому, він свідчив перед групою сенаторів-демократів про те, як KBR працює зі спаленням сміття: «На відстані у метрів 10-12 від себе я бачив хімічні, біологічні та побутові відходи, там спалювали закривавлену марлю, пластмаси, шини, нафтопродукти у банках, мастило та мастильні матеріали». Урядове розслідування виявило, що KBR ігнорує військові статути, призначені для захисту солдатів. Згодом виявилося, що компанія систематично приховувала зроблене, приховуючи утилізацію сміття через спалення завдяки заявам, що це була «комерційна таємниця». Ламберт свідчив, що коли він намагався повідомити про порушення, його керівники наказали йому «стулити пельку і тримати свої спостереження при собі» — за спробу надати справі розголосу вони попереджали, що компанія буде судитися з ним за наклеп.
Спалення сміття спричиняло все більше хвороб серед солдатів. Сержант Захарія Белл, морський піхотинець, який служив в Афганістані в період з 2007 по 2010 рік, страждає від хворобливих рубців на шкірі рук. Іноді його руки німіють, або його вкриває висип, або навіть настає анафілактичний шок. Лікарі давали йому знеболююче, валіум та інші препарати. Всі його друзі з війни мають незрозумілі хвороби. Кожна людина страждає від хронічних болів. Багато з них були не в змозі працювати. Деякі з них досі викашлюють незрозумілий чорний слиз.
У більшості випадків, коли ветерани бойових дій армії США в Афганістані та Іраку звертаються за медичною допомогою або для отримання інвалідності за наслідками участі у бойових операціях поблизу сміттєспалювальних ям, їхні претензії відхиляють. Міністерство оборони США стверджує, що не існує ніяких доказів того, що сміттєспалювальні ями стали причиною їхніх захворювань. Війська в Іраку і Афганістані були під впливом низки екологічних небезпек: токсичні частки пилу і піску, хімічних речовин в паливних і вихлопних газах, промислові аварії та викиди сірки. З чисто діагностичної точки зору, хвороби ветеранів могли виникати через будь-який з цих факторів або їхні комбінації — чи взагалі з інших причин. До 2010 року, навіть за 6 років після перших випадків захворювань серед солдатів, Міністерство оборони та головний підрядник із утилізації сміття єдиноголосно заявляли, що спалювання під відкритим небом є «найбезпечнішим, найефективнішим і найбільш доцільним» способом розпорядитися військовим сміттям в умовах ведення бойових дій.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Протистояння між армійцями та владою триває
Те, що відбувається зі сміттєспалювальними ямами біля військових частин армії США в інших країнах, дуже нагадує картину офіційної нечесності і обману, яка вперше виникла у В’єтнамській війні. Влада США не визнавала збитків від речовини Agent Orange до 1991 року (хімічний реагент, яким знищували джунглі, де могли ховатися партизани); і протягом багатьох років називала неврологічний стан, відомий як «синдром війни в Перській затоці», звичайною психосоматикою. Потім, коли ветерани починали протестувати, військові погодилися «вивчити цю проблему».
Далі — довгострокові дослідження на замовлення, деякі з яких можуть зайняти десятиліття. І, нарешті, уряд маніпулює результатами для досягнення бажаного висновку: що немає достатніх даних, щоби підтвердити зв’язок між хворобою та її ймовірними джерелами. Знову і знову, з Сайгону до Кабулу, уряд розробляє неадекватні дослідження, маніпулюває даними, ігнорує відповідні наукові дослідження, — все, щоб уникнути відповідальності за шкоду, завдану солдатам.
«Урядові знадобилися роки, щоби визнати, що існує зв’язок між Agent Orange і руйнівним впливом на здоров’я наших солдатів,» — заявляють сенатор Емі Клобукар, демократ з Міннесоти, і сенатор Том Тілліс, республіканець з Північної Кароліни. — «Ветеранам довелося чекати, щоб отримати допомогу, яка необхідна і на яку вони заробили. Спалювальні ями — наш новий Agent Orange.»
Старший сержант Джессі Бака мав трохи за 40 і був у доброму здоров’ї, перш ніж відслужив 2 терміни в Іраку. Йому подобалося працювати, він бігав напівмарафони і вирощував зелений перець чилі в своєму саду в Альбукерке. Він одружений, і у нього 2 дітей та 4 онуків. На своєму першому терміні служби у 2004 році, він провів 6 місяців в Баладі в ролі техніка, обслуговуючи літаки для бази у Нью-Мексико в складі ВПС Національної гвардії США. Він працював, їв і спав біля майданчиків для спалення сміття. «Дим був синій і густий, як туман,» — пригадує він. — «Я мав постійно чистити себе та свій одяг від попелу, який сипався навколо.»
Після свого першого контракту в Іраку він почав страждати від симптомів, схожих на грип, та захворювання верхніх дихальних шляхів. Його лікарі в Альбукерке сказали, що у нього звичайна застуда. Бака охопила лихоманка, мурашки і нічна пітливість, постійний кашель із кров’ю. Лікарі «перегнали» його через низку тестів, всі з яких повернулися із «неясними» результатами — Бака каже, що цей термін лікарі особливо полюбляють.
У 2007 році він повернувся до Іраку, знову в Балад. На цей раз, його стан здоров’я став набагато гіршим, і частину свого контракту він провів у ліжку. У якийсь момент він помітив пляму на носі; кожен раз, коли він торкався носа, у нього починалася кровотеча. Після того, як він повернувся додому, військовий страждав від головного болю, хронічної втоми і втрати слуху. У нього були проблеми з диханням. Йому було поставлено діагноз базально-клітинна карцинома, на три шари шкіри завглибшки. Утворилися грудочки на стороні його обличчя нижче лінії підборіддя. Волосяний покрив на тілі почав випадати, руки вкрилися пухлинами.
Військовий шпиталь у Альбукерке поставив йому в якості діагнозу посттравматичний розлад, згадує його дружина, але ж ПТСР не викликає пухлин, бронхіту, кровохаркання чи подібних проблем. Бака не заперечував, що мав ПТСР, проте у нього були ще й пухлини на додачу. Всі рентгени, сканування та обстеження не дали жодних чітких відповідей, що відбувалося із військовим, аж поки йому не трапився лікар Національного центру охорони здоров’я в Денвері на ім’я Роберт Міллер, фахівець із дослідження легень в Університеті Вандербільта, який провів дослідження ветеранів з Іраку і Афганістану з проблемами дихання. Як Бака, багато солдатів піддавалися впливу ям для спалення сміття. Коли Міллер зробив біопсію, він виявив, що високий відсоток солдат та офіцерів мав стенозуючий бронхіоліт, який є невиліковним. Фактично медики не знають, що буде далі з такими хворими і чи є для них терапія. Цей діагноз підтвердився і в Бака. На нього чекала смерть. Але він також відчув полегшення. З діагнозом він може, нарешті, отримати допомогу із інвалідності. Минуло 3 роки, і його перша вимога буде задоволена. На той час він та його дружина Марія були на межі втоми і банкрутства — вони заплатили понад $200 тис для обстеження та лікування. Оплату квитків на перельоти для відвідування лікарів у різних лікарнях доводилося шукати у ветеранських групах допомоги.
Марія не хотіла, аби родини інших ветеранів мали той же досвід, тому вона долучилася до тематичних груп у Facebook, поділилася там результатами досліджень доктора Міллера та започаткувала власну сторінку для родин, чиї родичі-військовослужбовці теж стали жетвами спалювальних майданчиків із утилізації сміття. Виявилося, що чимало військових зазнала складних операцій, померли або вели напівпритомний спосіб життя через складні захворювання та пухлини, які виникли внаслідок хронічного вдихання диму на місцях утилізації сміття шляхом його спалювання.
Від позовів — до законів
У 2009 році Бака приєднався до інших ветеранів та військових підрядників, які подали позов проти KBR за недбалість і навмисне потурання безглуздим технологіям утилізації відходів у зоні бойових дій. KBR заперечує відповідальність, наполягаючи на тому, що компанія створювала сміттєспалювальні майданчики, які працювали безпечно та ефективно. Спроби відхилити позови не призвели до бажаних наслідків для підрядника; однак Верховний суд США відмовився розглядати справу KBR, зараз до компанії позивається 800 осіб.
Сенатор Том Юдолл підготував законопроект, який закликає до створення офіційного реєстру для хворих, що постраждали від роботи сміттєспалювальних ям. картина боротьби за права цих людей чимось нагадує обстоювання прав хворих після війни в Перській затоці. Цей реєстр не гарантує медичну допомогу або допомогу по інвалідності для ветеранів, які зазнали впливу сміттєспалювальних майданчиків. Його було створено лише для збору інформації, необхідної для з’ясування і моніторингу наслідків таких технологій щодо здоров’я військовослужбовців. 4 роки минуло — і реєстр було відкрито в червні 2014 року, туди потрапило понад 90 тис ветеранів армії США.
Бака називає реєстр знаковим для ветеранів, бо він свідчить суспільству про ту ж проблему, яка свого часу виникла через Agent Orange. Втім, до 2016 року мало що змінилося. шанси на створення незалежних контролюючих органів та повсюдне запровадження сміттєспалювальних установок закритого типу, які би нейтралізували наслідки токсичних викидів у зоні дислокації військових частин, залишаються вкрай низькими.
Повну історію та результати подальшої боротьби ветеранів армії США за право зберегти зоров’я і не використовувати системи спалювання сміття для утилізації можна прочитати на сторінках New Republic