«П’ятдесят років самотності» — як книга Маркеса стала класикою

Півстоліття тому вийшов найвідоміший роман Ґабріель Ґарсіа Маркеса (Gabriel García Márquez) «Сто років самотності» (Cien años de soledad). Зараз важко повірити, але на момент виходу книги і сам автор, і видавництво Sudamericana Press не чекали успіху. Тоді у видавничій справі був непростий період, а перші відгуки на роман не можна назвати ані схвальними, ані розгромними — радше вони були здивованими. Пропонуємо адаптований переклад статті про те, які ж фактори сприяли популярності твору колумбійця.

lead_960

Страх забуття

Літератори середини XX століття знали приказку, що «більшість романів помирає в день виходу», проте книзі «Сто років самотності» судилося стати класикою. Роман розійшовся тиражем понад 45 млн копій, а Маркеса проголосили найвеличнішим іспаномовним письменником сучасності. Та й справді, хіба міг роман не стати надпопулярним, як і родина Буендіа не змогла уникнути долі, передбаченої всім родичам і жителям Макондо в рукописі? В 1967 році ніхто не сподівався, що книга стане взірцем літературного жанру «магічний реалізм». Критики дотепер не погоджуються, що історія та методи її опису були дійсно новаторськими. Щоб оцінити довголіття, артистизм і глобальний резонанс роману необхідно дослідити співпадіння декількох факторів, які допомогли книзі перебороти несприятливі фактори і підкорити весь світ.

В 1965 році аргентинське видавництво Sudamericana Press очолювало друк сучасної Латиноамериканскої літератури. Редактор, що відповідав за пошук нових авторів сам запропонував Маркесу опублікувати якісь твори. Письменник з ентузіазмом пообіцяв видавництву книгу, над якою саме працював: «Дуже довгий і заплутаний роман, в якому втілені мої найкращі ілюзії». Та напередодні релізу книги ентузіазм перетворився на страх провалу. Маркес навіть подумав, що у нього стався серцевий напад, хоча насправді страждав лише від порушень серцевого ритму через нервовість. Він знав про стан речей із продажами невідомих авторів: його чотири попередні книги продавалися дуже погано і разом не дотягли навіть до 2,5 тис проданих копій.

Маркес тримав у голові найбажаніший шлях «життя» нового роману, який вже проторували у 1960-х роках літературні твори, відомі під загальною назвою «новий латиноамериканський роман». Успіх означав би повний розпродаж 8 тис копій — першого тиражу «Ста років самотності» в Латинській Америці, де проживало 250 млн людей. Регіональний успіх привернув би увагу поважного видавництва з Іспанії та забезпечив публікацію книги в Європі. Міжнародне визнання означало подальші переклади на англійську, французьку, німецьку та італійську мови. Щоб зірвати повний літературний джекпот в 1967-му потрібно було ще отримати одну з іспаномовних нагород: the Biblioteca Breve, Rómulo Gallegos, Casa de las Américas та Formentor. Саме таким шляхом пройшли перед романом Маркеса книги:

  • «Вік просвітництва» (El siglo de las luces, 1962) кубинця Алехо Карпентьє (Alejo Carpentier);
  • «Місто і пси» (La ciudad y los perros, 1963) перуанського письменника Маріо Варгаса Льйоси;
  • «Смерть Артеміо Круза» (La muerte de Artemio Cruz, 1962), авторства мексиканця Карлоса Фуентеса (Carlos Fuentes).

Маловідомий тоді колумбієць міг лише мріяти про повторення успіху своїх колег, та вийшло так, що «Сто років самотності» перевершив ці романи за багатьма показниками. Твір перекладено та видано 44-ма мовами, він посідає друге місце серед іспаномовних видань (після «Дон Кіхота»), які найчастіше перекладаються. Опитування серед міжнародних письменників засвідчило, що вони вважають «Сто років самотності» книгою, яка найбільше вплинула на формування світової літератури протягом останніх трьох десятиліть.

Вдалий таймінг

Все ж, несправедливо приписувати роману Маркеса одноосібне здійснення революції в літературі Латинської Америки та за її межами. На момент публікації роману популярність латиноамериканських творів сягнула свого піку. Аргентинець Хорхе Луїс Борхес (Jorge Luis Borges) з 1961 року, коли отримав Міжнародну видавничу премію, був всесвітньо відомою літературною знаменитістю. Його слава допомогла підкорити читацьку аудиторію тому ж Варгасу Льйосі, Фуентесу, Хуліо Кортасару (Julio Cortázar). В 1967 році Нобелівську премію з літератури отримав Мігель Анхель Астуріас (Miguel Ángel Asturias), представник Гватемали. Тож, годі було й чекати кращого моменту для публікації чергового роману з Латинської Америки. І Маркес, якого до цього моменту практично не помічали, як автора, мав гарні умови, створені іншими письменниками континенту.

Нова латиноамериканська література тяжіла до зображення корінного населення регіону, тоді як в Іспанії в 1950-1960-х письменники розвивали соціальний реалізм. Писали короткі історії про трагічні долі героїв у непростих соціальних умовах. Щоб підкорити європейський іспаномовний ринок, представникам Південної Америки доводилося змінювати жанр. Окрім самих іспанців, конкуренцію складали представники Франції, які приблизно в той самий час розвивали власний новий напрямок «анти-роману». Вони бачили роман не як форму для переповідання історії, а як засіб для стилістичних експериментів. Яскравий приклад — роман Жоржа Перека «Пустота» (A Void, 1969, George Perec), написаний без літери «e», найпоширенішої у французькій мові.

Однак, за півтора десятиліття письменникам та читачам набридли експерименти: соціальний реалізм в Іспанії розчаровував передбачуваністю, Латинська Америка втомилася від проблем у стосунках корінного і некорінного населення. Настав час для «Ста років самотності». За перші два роки після виходу книги її встигли неодноразово «діагностувати», але більшість критиків і письменників схилялася до думки, що Маркес порятував жанр роману і задав йому новий вектор розвитку.

 Розмаїття критики

Маркес працює над чернеткою роману, 1965 р. Фото з онлайн-виставки Центру Гарі Ренсома

Маркес працює над чернеткою роману, 1965 р. Фото з онлайн-виставки Центру Гарі Ренсома

Втім, Маркес не винайшов нову форму, а радше, відновив стару. Адже навіть початкове речення дублює традиційний вступ усіх казок «Жили-були…» чи «Одного разу, давним-давно…». Видання Times Literary Supplement опублікувало критичний огляд, в якому роман пропонувалося вважати комічним, а не серйозним твором. Більшість відгуків на книгу, опублікованих в період 1967-1969 рр., суттєво відрізняється від пізніших рецензій. Наприклад, у 1989 році Гарольд Блум (Harold Bloom) — американський літературний критик та культуролог, професор Єльського університету, вже назвав роман Маркеса «новим “Дон Кіхотом”».

В наш час за романом закріпилася слава кращого твору містичного реалізму. Та навіть сам цей термін рідко застосовувався серед оглядачів 1967-го та наступних років, і протягом десятиліття «Сто років самотності» мали багато ярликів:

  • «суміш фантастики та реальності»,
  • «реалістичний роман, повний вигадок»,
  • «цікавий приклад міфічного реалізму»
  • чи навіть «чудовий символізм».

І якщо сьогодні ця історія однаково вдало приживається в уяві читачів по всьому світу, колись вважалося, що вона стосується тільки Латинської Америки. Та згодом спільнота почала розуміти, що «Сто років самотності» — це набагато більше, аніж про історію одного континенту. Насправді, це — про історію всього людства. Американський журналіст та письменник Уільям Кеннеді (William Kennedy) написав для National Observer, що цей літературний твір — наступний після Книги Буття, який повинен бути обов’язковим для прочитання всіма жителями Землі.

Можливо, ще більше подиву викликає той факт, що серед критиків роману було чимало відомих письменників та видавців. Мігель Анхель Астуріас стверджував, що Маркес — плагіатчик, поцупив задум з роману Оноре де Бальзака «В пошуках Абсолюту» (La Recherche de l’absolu, 1834, Honoré de Balzac). Мексиканський поет і публіцист Октавіо Пас (Octavio Paz), лауреат Нобелівської премії з літератури, назвав твір «беззмістовною поезією». Англієць Ентоні Берджес (Anthony Burgess) стверджував, що цей роман ніколи не можна буде порівняти до творів Борхеса чи «Лоліти» Володимира Набокова. Найвпливовіший видавець у тогочасній Іспанії Карлос Барраль (Carlos Barral) не тільки відмовився видавати роман, але й назвав його «не кращим виданням свого часу». Та критика, як бачимо, не дуже вплинула на поширення роману, а можливо саме осуд визнаних авторитетів привертав увагу пересічних читачів й до певної міри сприяв популярності книги.

50 років потому

Завдяки чи всупереч критиці й видавничим нюансам 1967 року, але роман і сьогодні активно читають. Знаменитості регулярно включають його до переліку улюблених книжок, які найбільше вразили, — від Опри Уінфрі (Oprah Winfrey) та Шакіри (Shakira) до президентів США Біла Клінтона (Bill Clinton) і Барака Обами (Barack Obama).

В останні роки книга набула неочікуваного значення — екологічні активісти тлумачать окремі деталі роману, як попередження проти небезпечних змін клімату. Коли 2010 року стався вибух нафтової платформи «Deepwater Horizon» компанії BP в Мексиканській затоці, ЗМІ називали катастрофу «трагічним реалізмом» та «свинячим хвостиком в історії нафтовидобутку». Посилання на сюжет «Ста років самотності» пов’язані з тим, що нафтогазовий горизонт, на якому стався вибух, інженери називали Макондо. Отже, коли платформа вибухнула реальність перетнулася з уявним світом, а віддані прихильники «зеленого руху» стверджували, що це було попередженням про небезпечну та згубну для природи людську діяльність.

Ґабріель Ґарсіа Маркес застав період, коли його Макондо стало символізувати вражаючі техногенні катастрофи, втім не дожив до святкування 50-річчя свого найвідомішого роману. Прихильники таланту автора і читачі по всьому світу братимуть участь в подіях, присвячених ювілею твору. Центр Гарі Ренсома (Harry Ransom) при Техаському університеті в Остіні, США, організовує відкриту онлайн-виставку унікальних матеріалів з архіву Маркеса. Саме в цьому закладі, що працює як архів, бібліотека і музей, зберігаються після смерті автора всі його записи. Архіваріуси обіцяють показати і перший машинописний текст роману, який не «помер» в перший день публікації, але здобув своє безсмертя та почесне місце на всесвітній книжковій полиці.

БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:

Джерело: The Atlantic