Коли телефони розряджаються, люди починають панікувати: біжать терміново додому, просять у незнайомців зарядний пристрій та в цілому втрачають голову. Всього через кілька десятиліть пристрої на батареях стали головними рушіями людського життя. Без них ми відчуваємо себе неповноцінними. З чим пов’язаний цей страх та чи можна позбавитись його?
Страх батареї, що розряджається називають номофобією. За думкою Сенгул Уйсал, що вивчала номофобію в Ерджийському університеті в Турції, вона має глибоке коріння. Дослідниця виявила, що чим більше у студента виявляється соціофобія, тим більше він боїться втратити свій телефон.
«Люди, що відчувають тривогу, більше сподіваються на свої телефони, аби підтримувати особисті відносини. Базова ціль мобільних телефонів – дозволити людям бути у двох різних місцях в один момент, обмінюватися повідомленнями з іншими, це розв’язує проблему із самотністю, — говорить Сенгул. – Але якщо ви використовуєте телефон для уникнення відносин в реальному житті, ви створюєте комунікаційну залежність. Такі люди особливо травматично переживають моменти, коли їх телефон розряджені – те ж відбувається з особистим життям».
Такою проблемою страждають не лише соціофоби. Багато хто переносять частину свого життя в телефон – від складання графіку дня та зустрічей до сімейних фотографій та доставлення їжі, при розрядженій батареї вони залишаються ні з чим. Це пекельне коло: коли сідає акумулятор, ви відчуваєте себе ще більш відірваними від речей, від яких ви вже відірвані.
Фобія розрядженої батареї не являється сама по собі безпідставною. Технології, на які опираються люди протягом свого життя далеко не ідеальні. Навіть якщо ви купуєте новітні й дорогі гаджети, вони все одно постачаються разом із батареєю, принцип дії якої розроблено ще в 1970-ті роки. Не дивлячись на великий прогрес, літій-іонні батареї все ще залишаються тяжкими та вибухонебезпечними. Звичайно, ви можете користуватися розкладним телефоном, заряджати його раз на тиждень. Та чи реально це?
Ніщо не узагальнює наші культурні відносини з акумуляторами краще такого месенджера, як Die With Me. Його ви можете використовувати, коли ваш смартфон вже майже розрядився. Його творці – художник Драйс Депуртер (Dries Depoorter) та розробник Девід Сурпренант (David Surprenant) помітили дивну поведінку людей, коли телефон вже майже розрядився. Ідея про створення чату прийшла на думку Депуртеру, коли він заблукав у Копенгагені вночі та не міг знайти свій готель тому, що в нього розрядився телефон.
Багато років розробники не могли переконати Apple навіть завантажити додаток в App Store: компанія вважала його користь «обмеженою». Але Депуртер та Супрентант не згідні:
«Ми хотіли допомогти подолати страх перед втратою телефона. Ми думали, це кращий спосіб змусити людей, що переживали цей стрес, посміхнутися».
Die With Me – це корисний та чудовий чат, де користувачі сміються над неминучою смертю свого смартфону. Розрядити свою проблему у цьому контексті – це чудовий акт, аби похизуватися. Ніби, я ходжу по лезу ножа. У будь-який момент може прийти кінець, але мені начхати.
Як ви вже чули, батареї повинні бути нашим майбутнім. Для виробників електроавтомобілів пошук ефективних способів втихомирити занепокоєння людей є дуже важливим для того, аби їх технології прийняли. Згідно зі словами Мальте Юнгу (Malte Jung), вивчаючи взаємодію людини з роботом, проблема з фобією електричних авто пов’язана не стільки з нашим невдоволенням батареями скільки з тим, що наші пристрої нам насправді брешуть.
Коли ми заправляємо машину бензином, ми не знаємо, на скільки вистачить баку. Багато хто не знає, на скільки вистачить акумулятора їх електричної автівки, тому вони повністю сподіваються на інформацію, яка надається автомобілем. Проблема лише в тому, що ці прогнози засновується на показнику поточного споживання енергії. Якщо ви їдете рівною дорогою, ваша машина повідомить вам, що акумулятора вистачить ще на 50 км. Якщо ж ви подорожуєте горами – прогноз може скоротитися до 10 км.
«Система дає вам визначеність, а потім, все пропало», — говорить Юнг.
Тому він розробив систему, яка чітко говорила про невизначеність та представила прогнози у вигляді діапазону.
Багато водіїв стверджували, що їм не подобається цей підхід. В якомусь розумінні почути, що ваша автівка зможе їхати ще 10-20 км не так зручно, як почути, що вистачить її рівно на 15 км. Та все одно Юнг помітив, що люди, яким давали більш реалістичні та менш визначені прогнози, менше непокоїлись з приводу акумулятора та їхали краще.
«Наша система не брехала водіям, та саме тому вони не непокоїлись про те, що їх авто встане посеред дороги», — сказав він.
Їм не подобається інтерфейс, але вони довіряли автомобілю. Поки якість акумуляторів не покращиться (а це обов’язково відбудеться) або технологічні компанії не стануть щирішими, Юнг та Die With Me знайшли єдиний спосіб рухатися далі: прийняти невизначеність терміну роботи батареї і розуміти, що її смерть неминуча.
БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:
- Учёные создали надёжные литий-ионные аккумуляторы с применением кевлара
- Чи існує у літій-іонних батарей майбутнє?
- Гаджетозависимость — «новый никотин» или новая норма социума?
Джерело: Wired