Серед наших читачів точно є ті, кому на новорічні свята подарували програвач вінілових платівок або нові диски (якщо програвач у вас вже є). Мода на вініл повернулася: тепер його слухають не лише затяті аудіофіли чи діджеї, але й звичайні любителі нестандартної форми для зберігання та відтворення музичних записів. З чого ж починалася індустрія вінілових дисків і як сучасні стартапи намагаються її видозмінити?
Трохи історії
«Пращур» вінілової платівки на танцполі чи у вашій домашній фонотеці — восковий циліндр із фонографа Томаса Едісона, на якому в грудні 1877 була записано першу в світі фонограму. Хоча записувати звук механічними засобами, як твердять історики, почав не Едісон, а французький поет, музикант і вчений Кро (1842—1888), який представив 3 квітня 1877 Французькій академії свою роботу «Процес запису і відтворення явищ, що сприймаються слухом».
У 1888 німецький інженер Берлінер (1851—1929), працюючи у США, запропонував використовувати в якості носія для звукозапису цинковий диск, вкритий тонким шаром воску, і апарат для відтворення звуку з цього диска — грамофон. Диск Берлінера дозволяв знімати з нього металеву копію — матрицю для масового виробництва грамплатівок шляхом штампування спочатку з целулоїду, ебоніту, каучуку, потім шеллачних смол. Перша у світі грамплатівка, зроблена Берлінером, зберігається в Національному музеї США у Вашингтоні.
Наприкінці XIX століття у американському Камдене відкрито найпершу фабрику грамплатівок, що поклала початок найбільшому концерну грамплатівок «RCA Victor». На межі століть виникає низка компаній, які не лише випускають вінілові платівки, але й патефони для прослуховування — більшість із них розташовано у Штатах та провідних країнах Європи: у США — «Columbia», у Франції — «Pathe», у Великобританії — «His Master’s Voice», в Італії — «La voce del Padrone».
Бум технологій — і меломанів
До початку XX століття у світі налічувалися близько 3 тис найменувань грамплатівок загальним тиражем понад 4 млн екземплярів. Основний репертуар для тогочасного вінілу складали промови, марши, вальси, пісні та романси. Інструментальної музики було мало, бо тогочасні технології не дозволяли якісно записати та перенести звук такого типу. У 1903 з’явилися (вперше в США і Великобританії) двосторонні диски. У 1907 в Парижі грамплатівки із записами видатних співаків Ф. Таманьо, Е. Карузо, А. Патті та ін. урочисто були поміщені в оцинковані герметичні футляри для збереження: футляри було вирішено розкрити через 100 років. Тим часом швидкість програвання вінілу теж змінилася і почала налічувати декілька діапазонів — від 90-100 об/хв до 76-80 об/хв, а 1925 році було прийнято стандарт 78 об/хв.
В 1901—1902 була організована фабрика грамплатівок в Ризі, а в 1910 почав роботу Апрелєвський завод грамплатівок під Москвою, який згодом став найбільшим підприємством з виробництва грамплатівок у СРСР.
Новий етап в історії грамплатівок почався наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр., коли були винайдені апарати для електроакустичного запису і відтворення звуку, а також поліхлорвінілова маса для виготовлення грамплатівок, що дозволили значно поліпшити якість звучання грамзаписів. Якісно змінився і репертуар грамплатівок — значне місце в ньому посіли записи класичних творів симфонічної, камерної і оперної музики. В радянській продукції після націоналізації виробництва грамплатівок згідно з декретом РНК 1919 року чільне місце займали також записи радянських політичних діячів та інша продукція ідеологічного спрямування.
У 1930-х роках платівки виготовляли з однією композицією на одному боці, й часто один концерт одного й того ж виконавця продавали комплектом платівок, здебільшого у картонних коробках, а іноді в коробках, оздоблених шкірою. Зовні ці обгортки дуже нагадували фотоальбоми. Тому й комплекти платівок почали називати record albums (тобто «альбом із записами»).
Звичним і дешевим конвертом платівки був паперовий. Аби підсилити привабливість платівки (і підняти її ціну), зовнішній бік конверту почали художньо розробляти і всіляко оздоблювати.
Наприкінці 1940-х рр. (вперше в 1948, США, фірма «Columbia») з’явилися довгограючі грамплатівки (призначені для електроакустичного відтворення за допомогою електропрогравачів, електрофонів, радіол), що дозволило набагато продовжити якісне звучання грамплатівок. В серпні 1952 року компанією RCA Victor були випущені перші серійні вініли, записані з частотною корекцією (яка використовується і донині) зі значно розширеною смугою записаних частот (50—16 000 Гц), кращим відтворенням тембру звуку, динамічним діапазоном запису (до 50—57 дБ), рівнем шумів. З появою довготривалих грамплатівок, так званих LP (від англ. Long Play) стали скорочуватися тиражі звичайних — і наприкінці 1960-х їхній масовий випуск було припинено.
У 1957—1958-му в США — а згодом і в інших країнах — почався випуск стереофонічних грамплатівок, таких, що дозволили отримати при відтворенні близьке до натурального об’ємне звучання, а наприкінці 1960-х — платівок, з яких можна відтворювати записи як в монофонічному, так і в стереофонічному варіантах.
У 1962 у Франції були випущені перші так звані гнучкі грамплатівки, які стали використовуватися як звукові ілюстрації в різного роду виданнях і зумовили появу «звукових» журналів.
Вініл в Україні
Вважається, що перші грамплатівки зі співом українською мовою були випущені у 1899 році фірмою «Еміль Берлінер» в Лондоні. Записи зроблені під час гастролей російського хору С. Медвєдєвої. Один запис мав назву «Чорнохмари», вірогідно, це був дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм», інша платівка — пісня «Сонце низенько». На теперішній час ці записи невідомі. У 1900 році «Еміль Берлінер» записав ще сім українських платівок. У Львові у 1904—1905 роках зроблено записи українських пісень у виконанні Г. А. Крушельницької, а у 1909 році — Ф. М. Лопатинської.
У 1908—1909 роках Лесею Українкою була організована етнографічна експедиція по Лівобережжю, до складу якої увійшли Ф. М. Колесса, О. Г. Сластіон та О. І. Бородай. Під час експедиції зроблені записи на фонограф пісень та дум у виконанні народних кобзарів. До 100-річчя Лесі Українки у 1971 році ці записи були відреставровані та випущені у вигляді платівки «Леся Українка з думою і піснею народа», на якій є й голос самої поетеси.
В Києві у 1909—1911 роках працювала студія звукозапису «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», серед перших записів якої (липень 1909) був П. І. Цесевич, вірогідно й інші українські виконавці (каталоги студії не зберіглися). Три платівки з цієї серії були знайдені та нині знаходяться у фондах будинка-музею М. В. Лисенка, на них записані пісні «Гандзя» — «Лугом іду, коня веду», «Віють вітри» — «Карі очі» та «Ой казала мені мати» — «Не вернувся з походу». У Києві працювала тільки студія, а виготовлялися ці платівки в Берліні.
З 1911 року в Києві працювала фірма грамзапису «Екстрафон», яка вперше на території України почала виготовляти грамплатівки на місці. Першими українськими платівками, виготовленими в Києві були записи хору М. А. Надєждинського з піснями «Гуляв чумак на риночку», «Ой, летіла горлиця», «Ой, ходила дівчина», «Закувала та сива зозуля» та іншими, усього 7 пісень; тенору І. Є. Гриценко — «Сонце низенько», «У гаю, гаю» на слова Т. Г. Шевченка, « Дивлюсь я на небо» та інші, усього 6 пісень; також 6 пісень О. Д. Петляш. Ці записи зроблені були раніше, студією «Інтернаціональ Екстра-Рекорд». У 1912 році «Екстрафоном» випущені 10 українських пісень у виконанні хору Я. А. Шкредковського та Н. Нємчинова, 11 — у виконанні квартету Б. П. Гірняка; у 1914 році, до ювілею Т. Г. Шевченка — платівки з піснями на слова поета у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова, Петляш та хору Надєждинського. Записані були такі твори, як «Реве та стогне Дніпр широкий…», «І широку долину…», «Якби мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє море», «Минали літа молодії».
В перші роки радянської влади індустрія дореволюційного грамзапису була знищена, а залишки обладнання та сировини були звезені до Москви, де використовувалися головним чином для записів агітаційних промов вождів революції й їхніх соратників. Між тим ще до початку 1930-х радянська влада продовжувала випускати грамплатівки із записами кобзарів, а в середині 1930-х — Державної зразкової капели бандуристів.
Відродження власного виробництва вінілу — це вже роки незалежності; особливо інтерес до цієї індустрії спостерігається з 2013-2014 року із появою локальних рекорд-лейблів, таких як AbySho Music, та випуску малими накладами вінілових версій альбомів таких гуртів, як ONUKA, ТНМК, Hardkiss та інших.
Стартап, який дарує кожному можливість писати власні платівки
Сучасники, звісно, вже не використовують архаїчних технологій, але не збираються відмовлятися від випуску малотиражного вінілу. Німецький стартап Vinyl Recorder з 2008 року всіляко експериментує із звукозаписом та «нарізанням» вінілів у домашніх умовах. У 2016 році на виставці NAMM команда проекту представила комплект устаткування для випуску вінілу з батьківської матриці малими накладами без необхідості звертатися на фабрику. Система під назвою Vinyl Recorder T560 працює зі звичайною побутовою «вертушкою» для платівок і не потребує складного устаткування чи великої кількості сировини:
Якщо вас цікавить музика не лише на платівках, але й на інших носіях, рекомендуємо подивитися інші наші матеріали для меломанів: