Кім Стенлі Робінсон – геній наукової фантастики. Частина 2

Продовження статті про генія наукової фантастики — Кіма Стенлі Робінсона.

Приблизно з 2007 року Робінсон пише на вулиці, у блакитному кріслі, яке, ймовірно, виглядало краще, коли він вперше витягнув його у двір та поставив поруч зі скляним столом. Робінсон натягнув брезент над кріслом, як захист від дощу.

Аби не було спекотно, він вмикає електричний вентилятор, який витягнув з дому за допомогою подовжувача. Коли на вулиці холодно, автор утеплюється. Взуття та ковдра з підігрівом – ось його секрет. Робінсон проводить багато часу у походах по горах Сьєра та знає, як тримати ноги в теплі. Він сидить у кріслі від шести до десяти годин кожного дня. Навіть птахи так звикли до нього, що більше не бояться знаходитися поруч з ним.

“Цілий день письменницької роботи. Це лише покращує моє душевне здоров’я та письменницьку кар’єру. Якщо наближається кінець дня та я нічого не писав, то я собі думаю. Дідько, я не можу зупинитися.” — каже Робінсон.

Тоді він починає писати абзац та пише протягом 20 хвилин. І ось – ціла сторінка набраного тексту.

«Я знаю, що робитиму сьогодні. Я вже тут, у цьому кріслі», — говорить він.

Завдяки цьому підходу та редактору, який підтримує письменника, Робінсон став одним з небагатьох вікових фантастів, які залишаються в професії.

Його історії реалістичні настільки, наскільки це можливо у цьому жанрі. Звичайно, час від часу Робінсон грозиться написати історію про вампірів, які закриті в машині з зомбі. Вампіри уособлюють багатих людей нашого світу, сексуальних та гарних олігархів, які користуються робочим класом; а зомбі – це натовп.

Але в цілому фентезі Робінсона ніколи не цікавило, навіть коли Гаррі Поттер та його колеги-випускники з академії магії переважали на книжкових полицях.

Можливо, нема особливої різниці між варп-двигуном та гігантським орлом, коли діло доходить до опису лінії подорожі персонажу, але все, про що пише Робінсон, починаючи з найбазовіших елементів, засновано на детальних дослідженнях. Він працював над топографічними картами Манхеттена, аби з’ясувати, які частини міста залишаться під водою після катастрофічного підйому рівня моря, а також відправився до Китаю, коли писав «Червоний Місяць».

Через проблеми з візою у нього було лише 71 година в Пекіні, тому ті люди, в кого він повинен був залишитися в Китаї, провели його через все місто нашвидкуруч, аби Робінсон отримав зжате та концентроване враження від міста. Цей досвід зобразився в лінії одного з персонажів, який здійснив неймовірний прорив через весь Пекін, заповнений масовими демонстраціями.

У романі «Червоний Місяць» супутник Землі до середини 21 століття вже активно досліджується Китаєм, який обігнав вже в космічних перегонах решту країн.

«Нью-Йорк 2140» закінчується достатньо позитивно стосовно китайської моделі економіки, тому я питаю Робінсона, чи не знімає це відповідальність з Китаю за етнічні звірства, стеження за громадянами та репресії, які практикують у владі.

Але все це присутнє в новому романі. Робінсона, де він у захваті від ринкового соціалізму країни, але все вказує на те, що Китай – це недосяжна геронтократія з пригніченим робочим класом в 500 млн людей.

«Я хочу підсумувати всі ці роздуми, додавши, що я просто роблю припущення. Чим більше я читаю про Китай, тим менше розумію, що він різко відрізняється від мого звичного процесу дослідження. Я поговорив з декотрими китайськими друзями, і вони сказали наступне: «Стен, книга добра. Але ми інші».

Технології шпигунства, безумовно, ускладнили роботу над епізодами перегонів. В Китаї можна сховатися, але заховатися немає куди. Якщо ти побіжиш, то вони тебе схоплять.

Два головних героїв Робінсона: нейроінженер Фред та вагітна жінка-лідер китайського робочого руху, що розвивається, яку звуть Ци протягом 40 сторінок знаходиться закритими у сховищі та просто читають один одному. А чому б ні? Кері Грант (Cary Grant) та Єва Марі Сейнт (Eva Marie Saint) приводять декілька сцен разом в потязі у фільмі «На північ через північний захід», та це прекрасно працює.

Робінсон та зірка китайської фантастики Лю Цисинь

Письменницьке крісло та стіл Робінсона стоять на колі з середніх та маленьких каменів, які втоплені у землю. Майже в кожного з них існує своя історія. Робінсон нахиляється та починає вказувати пальцем. Той білий привіз з пляжу один з синів. Цей чорний його батько привіз з Альп. Один – з дому Хемінгуея на Кубі, а інший – від Джона Мюра (John Muir). Урсула Ле Гуїн (Ursula Kroeber Le Guin) віддала саме цей. А цей з дому Германа Мелвілла. Цей – з дому Луї Армстронга (Louis Armstrong) у Квінсі. Один від Вірджинії Вульф (Virginia Woolf). Один від Персі Шеллі (Percy Bysshe Shelley). Робінсон привіз декілька малих з Антарктиди та положив їх поруч з тими, які привіз з його улюблених Сьєрр.

Тут метафора найбільш зручна. Історії Робінсона у прямому сенсі засновані на міцному фундаменті робіт інших письменників. Майже недбалий формалізм його творів відрізняє його книги від більш скупих на образи робіт, скажімо, Ннеді Окорафор, якими захоплюється Робінсон. Але всі ці посилання не зменшують сили запропонованих теорій Робінсона.

“В нього такий потужний стиль, він використовує його, аби допомогти нам показати майбутнє, яке надто страшне та надто фатальне для нас. Це жанр, який ідеально підходить для того, аби допомогти нам уявити дивні та тривожні сценарії майбутнього, а це значить, що наукова фантастика несе за собою відповідальність – допомогти нам подивитися в обличчя тому, що нас чекає.” — Чарлі Джейн Андрес, редактор сайту io9 та автор роману «Усі птахи в небі»

Важливо підкреслити, що книги Робінсона переповнені персонажами, які докладають величезні зусилля, аби досягнути довготривалих результатів. І це зображається на дусі його історій.

Кожна книга Кіма Стенлі Робінсона, яку я читав, про навколишнє середовище, зміни у світовій економіці або силі колективних дій, так чи інакше пробуджувала в мені радикала. Саме в цьому і полягала мета автора.

Робінсон вкладає в книги одночасно ідеї своїх попередників та революційне посилання. «Однак, можливо, я просто хочу написати хороший роман. Але це і є хороший роман, — говорить він. Ієн Бенкс помер, Урсула теж, а я – останній утопіст».

Мабуть, це так. Якщо тільки на його книгах не виростуть ще декілька подібних письменників.

БІЛЬШЕ ЦІКАВОГО:

Джерело:Wired