Ксенія Семенова, Наукові пікніки: «Ми змінюємо статус української науки»

Редакція нашого блогу писала про українську науку «ще до того, як це стало мейнстрімом»™. Ми слідкуємо за проектами, що мають на меті привернути увагу суспільства до українських науковців і науки взагалі — тому і сьогоднішню гостю обрали невипадково. Наша розмова із координаторкою «Наукових пікніків» Ксенією Семеновою — про популяризацію науки та те, як використати сучасні медіа і формати для цього:

— Розкажіть трохи нашим читачам про себе (бо про «Наукові пікніки» чули далеко не всі)

Офіційно і формально я — аспірант Національного авіаційного університету, асистент кафедри електроніки, проводжу лабораторні та практичні заняття та пишу дисертацію на тему обробки даних в радіолокації. Нещодавно ми з колегами також запланували невеличку наукову революцію в університеті і створили Наукове товариство. Так що скоро НАУ буде центром молодіжної університетської науки, якщо у нас все вийде.

Ксенія за роботою

Під час роботи

А взагалі я займаюсь кількома освітніми проектами. Соціальна мережа науковців — інформаційний ресурс з актуальними грантами, анонсами конференцій, наукових вакансій, мотивуючими інтерв’ю та аналітичними статтями в сфері науки. Нещодавно ми ще додали розділ подій. В цьому проекті я відповідаю за частину контенту і за співпрацю з іншими освітніми ініціативами.

Інший проект — це Спільнота Свідомого Спілкування: більше гуманітарна освіта, жива філософія. Ми об’єднуємо та надихаємо успішних молодих людей заради якісних змін у суспільстві. Влаштовуємо інтелектуальні зустрічі, діалоги про важливі для світу речі. Ми запустили проект Masters of The Future, його учасники зараз намагаються створити модель майбутнього для України. Це будуть абсолютно реальні соціальні і бізнесові проекти.

Також я є волонтером найбільшої і найстарішої професійної асоціації інженерів у світі ІЕЕЕ, а саме недавно стала заступником голови Woman in Engineering в Україні, організації, що розвиває жінок-інженерів.

І, власне, до предмету інтерв’ю — з 2013 року я координатор Наукових пікніків у Києві.

— Розкажіть про Наукові пікніки детальніше: де, як і в якому форматі вони вже проводилися? Де пройдуть найближчим часом?

Про формат Наукових пікніків досить просто здогадатись із назви. Пікніки, тому що вони проходять на свіжому повітрі, на центральних площах та в парках міст України. Ідея у тому, що наука навколо нас. Ми запрошуємо науковців провести чудовий день у парку і заодно розповісти і показати всім відвідувачам те, чим він чи вона займаються.

Наукові пікніки вже багато років проводяться в Польщі. Там їх організовує Центр науки Коперник і Польське радіо. Саме звідти ми і взяли формат і тепер дуже тісно співпрацюємо з польськими колегами. Вони починали так, як ми — кілька наметів в центрі міста, а тепер це величезний фестиваль світового масштабу на стадіоні у Варшаві. Хоча, якщо чесно, українська версія більш затишна і подобається мені більше.

Справа у тому, що ми проводимо Наукові пікніки у різних містах України, минулого року у 8 містах. І ми плануємо кожного року додавати 2 міста до географії нашого фестивалю. Зазвичай фестиваль проходить у вересні, кожну суботу і неділю в іншому місті — своєрідний науково-популярний марафон. Між фестивальним періодом восени ми також проводимо наукові майстер-класи в дитячих будинках і школах. Був у нас і проект на сході для переселенців. Наша загальноукраїнська координаторка Анна Возняк зараз веде дитячі наукові клуби в звільнених містах на сході. За нашими подіями можна слідкувати у Facebook. Також ми організовуємо наукові квести BrainRun на замовлення, щоб мати кошти на проведення благодійних проектів і самого фестивалю восени.

На одному із минулих Наукових пікніків у Києві

На одному із минулих Наукових пікніків у Києві

— Що дає науковцям проведення таких подій?

Ми були першими в Україні, хто ще в 2013 році спробував вивести науку в маси. Тепер вже зовсім очевидно, що суспільство повинно знати про українську науку. Не лише про українську науку, а взагалі про основи світобудови, Nature, як це називається в західних країнах. Люди, що знайомляться з науковим методом на Наукових пікніках чи інших заходах, починають застосовувати його на практиці, приймати рішення логічно обґрунтовано. Такими людьми складніше маніпулювати.

Для науковців є аж 4 вигоди. По перше, суспільство знає про їх існування, знає, що вони класні, тому не можна буде легко і без наслідків, наприклад, припинити фінансування науки — обуриться суспільство. По друге, загальноосвічених людей буде тим більше, чим більше буде подібних заходів. А розумному суспільстві необхідна наука. Ще одне, діти і студенти після Наукових пікніків починають любити науку, навчання. Частина з них потім піде працювати до тих науковців, які були учасниками Наукових пікніків. І найголовніше — це комунікація. Науковці знайомляться між собою. На перших Наукових пікніках я познайомилась з Олексієм Болдирєвим з «Моєї науки», після цього вони почали організовувати Дні науки — запрошувати відвідувачів всередину наукових інститутів, з командою MindHack, що займаються нейроінтерфейсами та багатьма іншими надзвичайними людьми.

— Триває збір підписів під петицією до Президента стосовно порятунку української науки. Чи вважаєте Ви такий механізм впливу дієвим? Можливо, варто переходити на комерційну основу роботи?

Вже стільки було сказано на цю тему, що навряд я зможу щось нове придумати. Петицію вважаю дієвою. Вже є більше половини необхідних підписів і ще близько місяця часу, щоб дозбирати. Якщо це не вплине так відразу на рішення Президента, то принаймні той суспільний резонанс, який створює ця петиція, вже точно вартий зусиль. Все більше людей розуміє, що Україна має науковий потенціал, але треба працювати над механізмами роботи і фінансуванням.

Чи потрібно переходити на комерціалізацію? Безумовно, не тільки державні гроші є джерелом фінансування науки. Але Україна зараз не може собі дозволити такої позиції. Тільки тоді, коли фінансування науки з держави буде на нормальному рівні і університети перестануть бути злиденними структурами можна буде говорити про комерціалізацію. Подивіться на відсоток ВВП, який успішні країни витрачають на науку і все буде зрозуміло. Інакше набагато простіше і дешевше перекупити науковця закордон ніж інвестувати в українські розробки в Україні. Комерція передбачає фінансову вигоду.

В Україні до того ж немає традиції наукової етики. Плагіат, корупція, бюрократія — це будні української науки. З першого курсу і до захисту докторської дисертації — хабарі і «липові» статті в так звані «мурзилки». Система до цього змушує. У проректора з науки одного з київських університетів 500 статей і всі до такого прагнуть, це предмет гордості. Натомість, про його праці не особливо знають закордоном, його внесок у світову науку сумнівний. За таких умов у реальних науковців ще менше шансів. Коротше кажучи, питання комерціалізації науки може стояти серйозно тільки після вирішення ряду проблем із законодавством, науковою етикою, з базовим фінансуванням. Петиція — не панацея, але один з кроків вирішення проблеми. Багато інформації про те, як науковці борються зараз за своє існування можна з перших рук дізнатись по хештегу #‎SaveUkrainianScience‬.

— Науковці, з якими ми спілкувалися раніше, скаржаться, що ЗМІ надто популістично показують наукові досягнення і більше заважають, аніж допомагають. Як науковцям слід контактувати з медіа?

ЗМІ можна зрозуміти. Досягнення науковців незначні, тривалі і не завжди мають якесь феноменальне значення. Наука — це тривалий процес, що здійснюється поступово. Середньостатистичний читач газети, заклопотаний рутиною свого життя, хоче яскравих вражень і сенсацій. Щоб зрозуміти у чому сенсація чергового наукового відкриття потрібно дуже довго розбиратись, іноді потрібно бути теж науковцем. Зараз, коли тема науки в Україні всюди, тільки лінивий про неї не пише, ЗМІ шукають суперрозробки, унікальні винаходи і сенсаційні відкриття.

Я вважаю, було би корисним, якби вони навпаки пояснювали, що малесеньке, навіть незначне зрушення в науковому дослідженні через деякий час, не відразу, може призвести до революції в житті світу. Наведу приклад. Адронний коллайдер коштує шалених грошей, часу і зусиль. Чи скоро суспільство відчує радикальні зміни на собі, пов’язані з відкриттям нових елементарних частинок? Тим не менше, всі ЗМІ країн з розвиненими інноваціями подали це, як сенсацію, бо так воно і є. Якби таке зробила Україна, то наші ЗМІ і урядовці потиснули б плечима, типу, а яка тут користь звичайному робітнику і домогосподарці. Буду рада, якщо я помиляюся.

Науковці теж мають проблеми. Гранти на дослідження європейських і американських фондів в заявці включають пункт про те, як команда проекту буде звітувати і розказувати про те, чим вона займається. Я бачила заявку, де була обов’язкова умова знімати фільм про дослідження, не як науковий звіт, а популярний фільм, типу реклами. Натомість НАН на кожній події в черговий раз доводить, що це не їх задача пояснювати простим смертним, чим вони займаються. Але це їх задача. Будь-який проект включає PR-частину — і науковий не повинен бути винятком. Від цього залежить репутація, гроші, мережа контактів.

В якому ключі повинна відбуватись взаємодія? Вона повинна бути постійною. Я дуже переймаюсь думкою, що наукова тема в українських ЗМІ — це лише мода, тренд і це пройде дуже скоро. Потрібно обертатись в одному середовищі, неформальному і формальному. Ходити на події одне одного, ходити в п’ятницю ввечері просто поспілкуватись. Це соціальні зв’язки. Якщо більше часу проводити один з одним, то зникне недовіра, з’явиться суб’єктивна емоційна приязнь 🙂 Тому що зараз науковці здебільшого не довіряють журналістам, а журналісти думають, що науковці занадто пихаті. Є, до речі, один невеличкий проект, який хоче подружити медіа і науку.

— Як держава ставиться до ваших заходів? Чи пропонували вам підтримку у Міністерстві освіти чи інших відомствах?

Держава сприймає нас здебільшого позитивно. В деяких містах, у Тернополі, наприклад, органи влади допомагають фінансово навіть. Міністерство молоді і спорту підтримало Наукові пікніки у Тернополі минулого року грошима. Міністр був на київських пікніках. У Києві спочатку ставились з підозрою, потім зрозуміли, що ми нормальні 🙂 Я неодноразово спілкувалась з представниками органів влади у сфері освіти, з Лілією Гриневич (Голова Комітету ВР з питань науки і освіти — тут і далі прим. ред.), з Максимом Стріхою (заступник Міністра освіти і науки), Дмитром Чеберкусом (директор Департаменту науково-технічного розвитку МОН). Їм подобається наш проект, але значної підтримки немає. Гриневич навіть була в нас у 2014 році на Наукових пікніках. На одному заході я чула думку від когось з чиновників типу: «Он НАН вже роблять Дні науки, цього досить, закругляйтесь вже з пікніками». Вони чомусь не можуть зрозуміти, що має бути не 2 таких заходи, а 102, тоді це матиме значення для людей, а не для звітів.

Через 3 роки в проекті я, здається, почала розуміти, що МОН і інші державні структури не повинні займатись громадською діяльністю, це наша функція. Держава повинна забезпечити рівні і адекватні умови для громадських активістів, щоб вони хотіли щось робити для суспільства. Існують в Україні державні гранти на підтримку таких проектів, як Наукові пікніки. Власне, в Тернополі фестиваль відбувався за підтримки такого гранту. Але хто про ці гранти взагалі знає? Щоб на нього податись треба дзвонити в місцеві адміністрації, дізнаватись, шукати знайомства. Це не повинно так бути.

Центр науки Коперник у Варшаві фінансується частково муніципалітетом міста. Нещодавно я дізналась, що нобелівський лауреат Дан Шехтман ініціював наукову програму в 60 дитячих садочках міста Хайфа, Ізраїль, за фінансової підтримки мера міста. В Києві нам доводиться платити за прибирання території і електрику під час заходу, це було би правильно, якби з іншого боку нам офіційно дозволили на заході продавати щось. У цьому є і наша вина. Можливо, ми занадто мало часу приділяємо налагодженню контактів з місцевою владою, але було би круто, якби вони теж нас шукали.

В цілому, у Наукових пікніків є досвід науково-популярної роботи, є міжнародний досвід і контакти в цій темі. І якщо представники органів влади нарешті почнуть цілеспрямовано популяризувати науку, то ми готові допомагати їм усим, поділимось контактами, досвідом, залучимо всіх наших партнерів. Можу підсумувати, що зараз принаймні радує можливість відкрито спілкуватись з представниками Міністерства освіти і місцевої влади, що раніше взагалі було тяжко уявити.

— Чи можете більш докладно розповісти про онлайн-спільноти українських науковців у Facebook? Бо насправді не про всі з них чули навіть ті, хто цим питанням цікавиться

Тут треба уточнити, що є два окремі проекти. Соціальна мережа науковців довгий час не мала Facebook-сторінки. Але ми успішно інформуємо науковців України і пострадянських країн про наукові конференції, гранти, новини тощо. Зараз у нас з’явилась сторінка, яка набирає обертів, але все одно виконує більше інформативну, ніж комунікативну функцію. Хоча всі, хто працюють над цим проектом, його голова Євгеній Мележик, журналіст і редактор Валерія Лавренко, ми активно спілкуємось з науковими активістами в Україні і доносимо їх думки до широкого кола наших читачів.

Є спільнота Scientific Media Ukraine. Вона виникла після того, як за ініціативи одного з працівників МАН і автора кількох класних освітніх проектів Олексія Смірнова пройшов круглий стіл за участі представників науки і медіа. Від медіа прийшов тільки Дмитро Сімонов з радіо «Вєсті». Тоді ми зрозуміли, що проблема є 🙂 Між медіа і наукою просто провалля. Тому вирішили створити групу в Facebook, що буде місцем знайомства і перетину інтересів медіа і науки, а також таким собі експертним середовищем, де журналісти можуть спитати у науковців про достовірність інформації наукового характеру. Там ми ділимось і новинами, і подіями, які варто відвідати.

Взагалі у Facebook є багато спільнот, пов’язаних з освітою і наукою. Вони всі дуже активні. Там обговорюються зміни до законодавства, актуальні конференції, спільні проекти. Останнім часом стала дуже гостро тема плагіату.

Спільнота науковців не лише онлайн. Насправді, вона частіше офлайнова. Є така собі тусовка молодих науковців у Києві та по Україні. Ми часто зустрічаємось на цікавих подіях, допомагаємо один одному із організацією заходів. Найактивнішою частиною цієї тусовки я вважаю Раду молодих вчених НАУ на чолі з Олександром Скороходом. Вони дійсно багато роблять для розбудови спільноти і розвитку науки. Сподіваюсь, дуже скоро в цю тусовку ввіл’ється і новостворене Наукове товариство НАУ. До речі, у спільноти науковців є хештег #наукова_хунта — стежте за ним, щоб бути в курсі.

Публіка на одному із київських Наукових пікніків

Публіка на одному із київських Наукових пікніків

— На Вашу думку, чого бракує вітчизняній науці (крім фінансування)? Що треба зробити, аби фах вченого-дослідника став престижним серед молоді?

Фінансування в широкому сенсі. Не лише зарплат адекватного розміру, а й обладнання також. Крім фінансування дуже заважає бюрократія і дуже дивні критерії. В університетах не може бути науки поки якість наукової роботи міряється кількістю статей. Відповідно, науковець працює над писанням і переписуванням одного і того ж матеріалу, замість наукової роботи. Бракує часу. Це дуже сумно, що науковці повинні ходити на мітинги і писати петиції, а ще пояснювати всім навколо, що вони існують, замість того, щоб займатись наукою. Бракує підприємливості. Має бути сприятливий клімат для технологічних, наукоємних стартапів. Ми не довго протягнемо, як сировинна держава, має бути щось іще — наука. В Ізраїлі вивчають підприємництво зі старшої школи. Україна досі позбавляється від дивного ставлення до бізнесменів, як до куркулів, крадіїв. У нас же соромно бути багатим поки що і це сумно. Це суто радянський стереотип, що вчений має бути голодним. Не має 🙂

Ще бракує міжнародної інтеграції. Ситуація покращується зараз, «Горизонт 2020», інші програми. Але приведу такий приклад. В НАУ є англомовний проект, це коли всі предмети викладають англійською мовою. Це так має бути. На ділі лише половина предметів дійсно викладається англійською. Є круті професори, які просто не знають англійської. Це працювало, коли у нас була завіса від західного світу, але тепер не працює. Можна подумати, що це проблема старшого покоління, але ні. Студенти також не знають англійської. Не можна бути науковцем, навіть інженером не можна зараз бути, не знаючи англійської. Це просто треба визнати, як факт. Трохи агресивно сприймається вимога МОН про знання англійської для здобуття наукових ступенів. Але, вибачте, який ви науковець, якщо ви не можете поспілкуватись з колегами з інших країн про свої здобутки? Як ви дізнаєтесь чи варте ваше дослідження часу, що на нього витрачений? Міжнародна інтеграція — це суперважливо.

Ще варто зрозуміти, що гроші ніколи не будуть мотивацією займатись наукою по відношенню до бізнесу, наприклад. Науковці-дослідники за кордоном так само мають менше грошей ніж ті, хто працює в корпораціях. Тут найважливіше — бажання пізнання. Якщо це бажання розвивати з дитинства і підтримувати протягом життя, то можна виростити науковця. Я зараз настільки переймаюсь наукою через те, що мій батько науковець, і свого часу він багато зі мною говорив про те, як влаштований світ і це було настільки неймовірно, що я досі вважаю науку неймовірним здобутком людства. Мені пощастило, а загалом виховувати науковців — це завдання держави, школи і університетів, ну і таких от громадських ініціатив, як Наукові пікніки. Та й бізнес має бути у цьому зацікавлений, інакше не буде розвитку технологій. Пристрасть до пізнання — основна штука. Всі студенти, наприклад, не можуть бути науковцями. Але будь-хто, хто захоче — може. Це залежить тільки від вчителя — це я трошки цитую Дана Шехтмана, але впевнена, що не тільки він так сказав.

Юні дослідники

Юні дослідники

— Дякуємо за розмову. Завершимо її Вашими побажаннями для наших читачів

На мою скромну думку, цікавитись наукою повинні всі. Тому до всіх побажання — не лише цікавтесь, але й підтримуйте тих, хто доносить науку до вас. Ми поки що не дуже сильні і нам дійсно треба підтримка наших прихильників. Але обов’язково обирайте якісні події і видання, перевіряйте факти і першоджерела, не «ведіться» на псевдонауку. Для тих, хто хоче присвятити науці своє життя — навіть не сумнівайтесь у своєму виборі. Це дійсно варте життя. Але тільки у тому разі, коли ви займаєтесь наукою, дослідженнями, а не імітацією науки. Диплом кандидата наук, 200 статей у платних виданнях і нормальна посада в університеті чи дослідному інституті нічого не варті, насправді. Але якщо ви дійсно хочете бути науковцем або є ним, то хай вас не зупиняє маленька зарплатня і невеликий престиж. Це дуже скоро зміниться, якщо тільки ми будемо працювати над ставленням до науки і її статусом в Україні.

 

Фото: «Наукові пікніки» | Матеріал підготовано в рамках спецпроекту «25 історій про Україну»